Душпастирство у Варшавському повстанні

          1 вересня 1939 р. війська гітлерівської Німеччини без оголошення війни порушили кордони Республіки Польща. 17 вересня до Німеччини приєднався наступний агресор – Радянський Союз. Військо Польське вело героїчну боротьбу, проте ворожі сили переважали і польська армія не витримала їхнього натиску. Минуло декілька тижнів боротьби і Польща була окупована загарбницькими військами.
          Польський уряд не хотів підписати акт про капітуляцію країни, тому перейшов через кордон Польщі з Румунією, щоб продовжувати свою діяльність в еміграції. Частина солдатів і офіцерів потрапила у полон, частина – так, як і цивільна влада – покинула Польщу, щоб за кордоном утворювати польські збройні формування і боротися з Німеччиною.
          В Польщі вже восени 1939 року почали утворюватися перші комірки Польської підпільної держави. Польські офіцери, які залишилися в Польщі і не потрапили у полон, почали утворювати підпільні Збройні Сили – це було озброєне рамено Польської підпільної держави. Так, як це завжди бувало в історії польських Збройних Сил, у цій ситуації по-новому почало діяти військове душпастирство.
          Єпископ Війська Польського, ксьондз Юзеф Ґавліна, покинув Варшаву. Перед тим, 8 вересня 1939 р., він призначив ксьондза-майора Стефана Ковальчика, тодішнього капелана 36 піхотного полку Академічного легіону, Генеральним вікарієм Польщі. Таким чином, в армії на території Польщі було гарантовано передачу духовної влади.
          В середині 1941 року Головний комендант Армії Крайової, генерал Стефан Ровецкі (псевдонім «Ґрот») призначив Головним капеланом Армії Крайової ксьондза полковника Тадеуша Йоахимовського, псевдонім «Будвіч». Це рішення підтвердив військовий єпископ Юзеф Ґавліна, призначаючи його Головним капеланом Збройних Сил в Польщі.


Ксьондз полковник Тадеуш Йоахимовський («Будвич»)

          В 1943 р. це призначення затвердив Головнокомандувач АК, генерал Владислав Сікорський. Таким чином, нормалізувалося положення у душпастирстві в підпіллі. Душпастирство підпілля було розбудовано та уніфіковано. Територію Польщі – беручи до уваги стан на 1 вересня 1939 р. – було розділено на шість теренів, встановлюючи на кожному з них військового ксьондза-декана. Ці терени ділилися на округи, відповідні до воєводств. Ними керували ксьондзи-декани округів. Натомість округи ділилися на території, райони і представництва.
          Ксьондз полковник Т. Йоахимовський взяв собі криптонім «Накаш» (скорочення польського титулу: Naczelny Kapelan Sił Zbrojnych – Головний капелан Збройних Сил). Місцезнаходженням Військово-польової курії він обрав лікарню св. Роха на вул. Краківське передмістя у Варшаві. Документи Курії було замуровано в будинку на вул. Кошиковій, 78 (недалеко від нинішньої лікарні Міністерства національної оборони РП), де вони згоріли під час Повстання. На чолі Військово-польової курії Армії Крайової (яку також називали Керівництвом душпастирської служби) були:
          - генеральний вікарій Війська Польського, ксьондз полковник Тадеуш Йоахимовський, псевдонім «Будвич»,
          - I заступник, прелат полковник Єжи Сенкевич, псевдоніми «Гузенда», «Юраха»,
          - II заступник, ксьондз майор Станіслав Малек, псевдонім «Піліца», довоєнний декан Командування округу корпусу та Корпусу захисту прикордоння, колишній капелан та настоятель Гарнізонного костелу у Рембертові,
          - канцлер курії, ксьондз Збігнев Камінський, псевдонім «Ксьондз Антоні», опікун університетського костелу св. Анни. Цей священик відкрито працював також капеланом у лікарні.
          У підпорядкуванні ксьондза «Будвіча» була також ціла Душпастирська служба АК, якою він керував за допомогою визначених деканів теренів у підпорядкуванні АК. Деканом Командування Варшавського терену був ксьондз «Піліца». Після того, як Варшавський округ було виокремлено з Варшавського терену і підпорядковано безпосередньо Головному командуванню АК, деканом Варшавського округу став ксьондз майор/підполковник Стефан Ковальчик (псевдоніми: «Біблія», «Вікаген»).


Печатки керівництва Душпастирства командування Варшавського округу АК

          З огляду на те, що територія Варшавського округу була розлога і там було багато загонів АК, цей округ було розділено на чотири під-округи (віце-деканати) на правах дивізійних душпастирств:
          - Варшава-Південь (на південь від Ієрусалимських Алей) – віце-деканом цього під-округу був ксьондз Станіслав Пьотровський, псевдонім «Ян I», заступник ксьондза Ковальчика («Біблії»),
          - Варшава-Північ (на північ від Ієрусалимських алей) - віце-деканом цього під-округу був ксьондз капелан Ян Саламуха, псевдонім «Ян» з костелу св. Якуба на пл. Нарутовича, доцент богословського факультету Ягеллонского університету;
          - Варшава Прага – віце-декан ксьондз Ян Кітлінський, псевдонім «Шчепан»;
          - Варшава - повіт – віце-декан ксьондз Леон Павліна, директор Католицького дому «Рома» на вул. Новогродській.
          У підпорядкуванні деканів були капелани територій; структура територій та схема підпорядкування була така ж, як у полках:
          - Територія I Середмістя – декан ксьондз капелан Ян Войцеховський, псевдонім «Кораб» (укр. Човен);
          - Територія II Жолібож – декан ксьондз капелан Зигмунт Трушинський, псевдонім «Альказар»;
          - Територія III Воля – декан ксьондз капелан із псевдонімом «Страус»;
          - Територія IV Охота - декан ксьондз капелан Ян Саламуха, псевдонім «Ян»;
          - Територія V Мокотув – декан ксьондз капелан Мєчислав Мєлецький, псевдонім «Мєтек»;
          - Територія VI Прага – декан ксьондз капелан Ян Кітлінський, псевдонім «Шчепан»;
          - Територія VII Варшава Повіт – декан ксьондз капелан Леон Павліна і ксьондз капелан Мєчислав Пашкевич, псевдонім «Ігнаци».
          Ці території були розділені на райони, де розміщалися капелани районів та так звані санітарні капелани (для ведення душпастирської роботи у майбутніх санітарних лазаретах).
          В окремих районах Території VII («Ошийника») деканами були:
          - район 1 Легіоново – ксьондз капелан Вацлав Шеоенбаум, псевдонім «Бонус»,
          - район 2 Маркі – ксьондз капелан Анджей Плошан і ксьондз капелан Антоні Віш,
          - район 3 Рембертув – ксьондз капелан Станіслав Скшешевскі,
          - район 4 Отвоцк – ксьондз капелан Ян Рачковскі,
          - район 5 Пясечно – ксьондз капелан Ян Зайонц, псевдонім «Робак»,
          - район 6 Прушкув – ксьондз капелан Вацлав Герр,
          - район 7 Ожарув – ксьондз капелан Альфонс Пеловський і ксьондз капелан Мадей,
          - район 8 Ломянки – ксьондз капелан Єжи Башкевич, псевдонім «Радван».
          Така структура конспіраційного душпастирства в армії проіснувала до початку Повстання. Ксьондз «Будвіч» скликав таємні збори ксьондзів деканів і капеланів територій на пл. Міровській, 18, на вул. Довгій у отців паллотинів та у своєму помешканні на вул. Гожій.
          У Повстанні взяли участь не всі райони «Ошийника». У зв’язку з тим, душпастирська служба не усюди була мобілізована до боротьби у військово-польових умовах. У районах, які розпочали боротьбу, її форми були різні, отже роль капеланів також відрізнялася одна від одної. На Території VII «Ошійника» найінтенсивніша боротьба проходила у районі 8 Ломянки –Кампіноська пуща.
          Ксьондзи капелани займалися конспіраційною душпастирською діяльністю у міських конспіраційних відділеннях, диверсійних групах, а також у лісових партизанських відділках. Виникло питання забезпечення вже великого числа капеланів елементами одягу для відправлення Святої Меси, зокрема: польовими казулами/орнатами, альбами, єпитрахилями, месалами та ін. Ксьондз капітан Вацлав Карловіч, псевдонім «Анджей Боболя», доставив – завдяки допомозі робітників Варшавської фабрики тканин на вул. Бема – декілька рулонів чорного і білого матеріалу. Невдовзі монахині пошили з них близько сотні казул, стихарів, альб, кустодій, стол та ін. Їх зібрали у капітулярії – приміщені, де збиралися священики – в архикафедральному соборі св. Яна у Старому Місті.
          Працівники приватної типографії на вул. Скєрнеєвіцкій виготовили – потаємно і безкоштовно – понад сто месалів військового формату, необхідних ксьондзам-капеланам у військово-польових умовах. На іншому комбінаті ксьондз «Анджей Боболя» замовив виконання невеликих розп’ять для військово-польових вівтарів. За цю роботу ксьондза «Анджея Боболи» було нагороджено Срібним Хрестом заслуги з мечами.
          Генеральний вікарій Війська Польського, ксьондз полковник «Будвіч» уклав молитовник для солдатів АК під заголовком «На службі Христові і Батьківщині». У ньому було вміщено текст «Молитви перед битвою»:
          «Боже мій, прибігаю до Тебе у цю хвилину – вона може статися останньою хвилиною моєї земної мандрівки. Я йду у бій в ім’я святої віри і Батьківщини. Хочу виконати свій обов’язок як найкраще.
          Дай мені, Боже, потрібну силу, гартуй волю і мужність, щоб я виконував накази своїх командирів та не зганьбив честі польського солдата.
          Я вірю, що коли мені прийдеться полягти на полі битви, Ти приймеш мене у Царство Твоє, тому що я завжди хотів бути Твоїм солдатом. Я борюся за наші сімейні гнізда і захищаю землю, любов’ю до якої Ти мене надихнув.
          Якщо Ти не дозволиш мені перемогти у битві, я не шукатиму слави для себе. Не мені, а Твоєму Імені нехай буде слава на віки вічні. Богородице, бережи ряди Твоїх солдатів.
          Янгол охоронець мій, не полишай мене.
          Амінь».


          У період між двома світовими війнами Варшава – на тлі інших міст Польщі – була містом із не надто побожним населенням. Велика частина варшавської інтелігенції, так само, як в інших столицях європейських держав, цікавилася новими інтелектуальними течіями, а багато робітників було прихильниками лівих сил.
          Коли почалася війна, це змінилося. Під час окупації, під впливом шокової ситуації, викликаної падінням держави і перебуванням уряду у вигнанні, тисячі жителів Варшави повернулися до регулярної участі у релігійних обрядах та богослужіннях. Для них молитва стала джерелом надії і порятунку.
          У перші роки окупації виник звичай встановлення невеликих капличок біля будинків, а у помешканнях – домашніх вівтарів. Це явище посилилося зокрема навесні 1943 року і було свого роду реакцією на зростання терору та трагічні історичні події (розстріл польських офіцерів у Катині руками НКВС – справа, про яку 13 квітня 1943 року написала німецька преса; повстання у Варшавському гетто; загибель генерала Владислава Сікорського 4 липня 1943 р.).
          Впродовж декількох місяців звичай встановлення капличок біля будинків поширився на усі житлові райони Варшави. Каплички та домашні вівтарі були типово польським звичаєм. Вони встановлювалися на добровільні пожертви, зібрані серед мешканців того чи іншого будинку. Вигляд капличок залежав від розміру будинку, а також від заможності та творчого підходу його жителів. Це були як маленькі дерев’яні або металеві скриньки, що висіли на стінах домів, так і каплички, що вміщувалися на спеціальних цоколях. Були теж доволі великі, окремі будівлі, які встановлювалися по центру подвір’я – там, де було найкраще місце. На урочисте освячення нової каплички збиралися усі мешканці будинку.


Капличка у подвір’ї одного з варшавських будинків

          У період окупації каплички відігравали важливу роль у житті жителів Варшави. Це було, перш за все, місце молитви та релігійного культу, але не тільки. Мешканці будинків зустрічалися біля капличок після комендантської години також для того, щоб порозмовляти, передати один одному свіжі новини, обмінятися думками чи просто пліткувати. Такі зустрічі були не тільки проявом релігійності суспільства (викликаної окупацією та поганими умовами життя) і віри в Бога, але також патріотизму. Вони з’єднували локальне суспільство, у складі якого були представники усіх соціальних верств населення. Завдяки капличкам виникав міцний зв'язок між людьми.

          Вранці 1 серпня 1944 р. Військово-польова курія АК отримала наказ про початок Повстання. Ксьондз майор/підполковник Стефан Ковальчик («Біблія»), декан округу, об 11 годині ранку скликав збори. Вони відбувалися у будинку на території монастиря отців паллотинів на вул. Довгій – там, де перед війною знаходилася курія військово-польового епіскопа. У зборах взяли участь чотирнадцять ксьондзів – віце-деканів, а також капелани територій. Вони одержали останні накази і розпорядження, було обговорено організаційні питання стосовно відкритої боротьби. Священики прочитали спільну молитву за успіх Повстання.
          Перші дні Повстання були трагічні для Військово-польової курії АК. В момент початку Повстання (1 серпня 1944 р. о 17 годині) Головний капелан АК ксьондз полковник Тадеуш Йоахимовський («Будвич») перебував у будинку на вул. Електоральній, 47. Цей будинок опинився на «нічиїй» території – між повстанськими і німецькими позиціями. У цій ситуації ксьондз «Будвич» не міг контролювати діяльність душпастирської служби, що була в його підпорядкуванні, не міг також спілкуватися з Головним Командуванням АК і з Командуванням Варшавського округу АК. Очікуючи наказів Головного командування АК, попри одержання інформацій про наближення німців, він не відійшов углиб терену, зайнятого повстанцями. 7 серпня потрапив – із цивільним населенням – у руки ворога. Німці включили його у групу чоловіків, яких вони гнали у бік залізничної рампи в районі Воля. Групу поляків затримали і зачинили на ніч у костелі св. Войцеха. Вранці, коли німці вели людей у товарні вагони, один з конвоїрів помітив у цій групі ксьондза Йоахимовського. Конвоїр витягнув його з колони і вбив пострілом з пістолета.
          8 серпня у руки німців потрапив його перший заступник, ксьондз прелат Єжи Сенкевич, псевдонім «Гузенда». Він перебував у своїй штаб-квартирі на вул. Лешно і також не міг спілкуватися з командуванням. На щастя, він не розділив долю свого керівника. Разом з цивільним населенням Варшави його відправили у перехідний табір у Прушкові. Були деякі перипетії, але він вийшов з табору, а потім переїхав у Краківське воєводство.
          Другий заступник ксьондза Йоахимовського, ксьондз майор Станіслав Малек, псевдонім «Піліца» перебував під час Повстання в районі Прага, отже в нього не було жодних можливостей керування душпастирством Повстання.
          Таким чином, після початку Повстання, Військово-польова курія АК практично була позбавлена керівництва.
          Найстаршим за військовим ступенем капеланом АК став ксьондз майор/підполковник Стефан Ковальчик – «Біблія», декан Варшавського округу. Він взяв на себе завдання відтворення структур душпастирської служби, утворюючи при Командуванні Варшавського округу АК Відділення з питань душпастирської служби. В середині серпня ксьондз полковник «Біблія» – виконуючий обов’язки Головного капелана повстанської Варшави – перейшов каналізацією у Старе Місто, куди його провела Тереза Вільська. Він відвідував тамтешніх капеланів.


Ксьондз підполковник Стефан Ковальчик («Біблія»)

          В момент початку Повстання відтворення душпастирських структур було дуже ускладнене, оскільки частина ксьондзів була «відрізана», тобто знаходилася у місцях, віддалених від мобілізаційних пунктів. Більшість капеланів з терену Варшави не змогла вчасно отримати накази і о годині „W” [«В» - криптонім від «Вибух», а також польських слів „Walka” (Боротьба) i „Wystąpienie” (Наступ); тобто o 17.00 годині за варшавським часом – прим. перекладача] їм не вдалося дістатися визначених постів. Заплановану організаційну роботу було замінено імпровізацією.
          Тягар усієї відповідальної душпастирської роботи ліг на плечі капеланів та ксьондзів у парафіях. В окремих варшавських дільницях та районах боротьби – залежно від її сили і напруженості, душпастирська діяльність виглядала по-різному. Однак, усюди була потрібна і очікувана присутність священика серед повстанців – на першій лінії боротьби.
          Окрім перелічених вище капеланів територій були також капелани угрупувань та повстанських батальйонів. Визначені капелани опікувалися також повстанськими лазаретами.

          У Кампіноській пущі боротьбу вели відділки 8 району VII території «Ошійник». Там душпастирською службою керував – як в період конспірації так і під час Повстання – ксьондз капелан Єжи Башкевіч, псевдонім «Радван I». Його підтримував, зокрема, ксьондз Стефан Вишиньський («Радван III»). У той час він був капеланом у військово-польовому лазареті Групи «Кампінос», що розміщався у навчально-виховному закладі для незрячих дітей та молоді у місцевості Ляски під Варшавою. Через багато років його було визнано «примасом Тисячоліття».
          Робота тут була трохи безпечніша, оскільки не було загрози щоденного бомбардування, проте розлога територія змушувала священиків йти пішки із Святими Тайнами декілька кілометрів. Капелани відвідували окремі загони також на бойових постах, висунутих перед лінію фронту. Неодноразово вони потрапляли у центр бойових дій. Загонам, які йшли у бій (і було заздалегідь відомо, що він буде кривавий) капелани відпускали гріхи за загальною формою in articulo mortis (з лат. «перед лицем смерті»).
          У неділі та святкові дні на площі, де відбувалися переклички, відправлялися Святі Меси просто неба. На ці богослужіння приходили партизани і жителі з околиці. Багато людей сповідалося та приймало Святе Причастя, ксьондзи уділяли таїнства вінчання та хрестили дітей.


Свята Меса просто неба у місцевості Вірші

          В капеланів, які були душпастирями у Варшаві, було багато обов’язків. Вони приймали присягу участі у повстанській боротьбі від мобілізованих солдатів, освячували знамена загонів, проводили богослужіння за Батьківщину у місцях зборів та у національні свята, роздавали своїм підопічним медальйони з іконою Ченстоховської Божої Матері, уділяли благословенства.
          Їхніми обов’язками були: відправа Святої Меси (іноді навіть тричі на день), сповідання, причащання вірних, єлеопомазання важкопоранених та Віатик [з лат. Via – «шлях, дорога» - Таїнство Покаяння, Святе Причастя та єлеопомазання, що уділяється вмираючій особі – прим. перекл.]. Священики відпускали гріхи за формою in articulo mortis, проводили похорон вбитих та померлих повстанців, заповнювали документи, що відповідали свідоцтвам про смерть, а також дбали про збереження речей померлих. Окрім цього, вони вінчали солдатів-повстанців та піклувалися про поранених.
          Душпастирі Повстання брали участь у роботі Командування окремих Територій АК (розмовляли у справах зв’язку, розповсюдження преси, іноді брали участь у нарадах з організаційних і тактичних питань). Умови повстанської боротьби та життя цивільного населення викликали травматичні відчуття. Це вимагало від капеланів особливого слугування, а їхня роль набирала виняткового значення. У пізніших фазах боротьби, коли повстанські загони відступали або евакуювалися через каналізацію, капелани залишалися з пораненими і цивільним населенням, розділяючи їхню долю.
          Ксьондзи не тільки надавали духовну підтримку, але також рятували палаючі костели, виносили з них Святі Тайни і мощі святих, дбали про збереження скарбів Церкви (наприклад, перенесли труну з мощами св. Анджея Боболі з костелу отців єзуїтів до костелу св. Яцека на вул. Фрета, а також врятували старовинне, датоване XIV cт. розп’яття, привезене з Нюрнбергга, що зберігалося у Кафедральному соборі).
          Комендант Варшавського округу АК та командувач Повстання, генерал Антоні Хрусцєль («Монтер») видав 11 серпня Душпастирське розпорядження (наказ № 14), що стосувалося: впровадження у загонах та округах звичаю молитви вранці та ввечері (із використанням одних і тих самих текстів), відправляння – там, де це було можливе – недільних богослужінь для армії, сповідання та роздавання Святого Причастя, поховання загиблих і померлих (цей обов’язок мали виконувати капелани або командири загонів), оформлення свідоцтв про смерть (це було обов’язком капеланів, командувачів або канцелярій лазаретів, а відповідні дані передавалися у військову парафію або шефові душпастирства при Командуванні округу). Йшлося також про збереження речей померлих і передачу їх шефові душпастирства командування округу, ведення обліку поховань, надсилання рапортів – в майбутньому щотижневих – про душпастирську діяльність на лінії фронту, у санітарних пунктах, у польових лазаретах. У наступному наказі (№ 19) генерал Хрусцєль врегулював питання таїнства шлюбу для осіб, які належали до АК. У цьому наказі йшлося, зокрема, про те, що для вінчання необхідно було одержати згоду шефа Душпастирської служби.
          Умови боротьби та життя у місті були такими, що капеланам було просто неможливо виконати деякі обов’язки. До прикладу, з огляду на величезні проблеми із транспортом та зв’язком, регулярне надсилання рапортів про душпастирську роботу керівникові душпастирства, а також пересилання речей загиблих було можливе лише у Середмісті. Рішення про вінчання більшість капеланів приймала, не зв’язавшись перед тим із ксьондзом полковником «Біблією». Часто було неможливо ретельно оформити свідоцтво про смерть, оскільки у ньому необхідно було вказувати одержану від свідків інформацію стосовно того, де і за яких обставин солдат загинув.
          Від першого дня Повстання капелани працювали серед цивільного населення, допомагали пораненим, які лежали на вулицях, відправляли Святі Меси та сповідали людей, а також проводили церемонії похорону військового і цивільного населення. Парафіяльне духовенство та монахи поспішали на допомогу солдатам, які вели боротьбу, часто були поруч із повстанцями на першій лінії вогню, займалися душпастирською роботою у повстанських загонах та військово-польових лазаретах, допомагали проводити похоронні церемонії і зберігали речі вбитих повстанців, вели облік могил.
          Багато ксьондзів та монахів фактично виконувало обов’язки капеланів, хоча вони ніколи не одержали формального призначення. У специфічних умовах Повстання, де фронт був усюди, парафіяльне та військове душпастирство співпрацювало між собою, хоча в кожного з них були окремі організаційні структури і завдання, які вони виконували. Співпраця була на стільки близькою, що в багатьох місцях відокремлення душпастирств не було помітним. У Середмісті, де умови праці священиків були найкращими, частина капеланів проводила лекції та зустрічі із солдатами. Душпастирське слугування військових капеланів, Святі Меси, у яких спільно брали участь цивільне населення і повстанські загони, зміцнювали емоційний та духовний зв'язок між жителями столиці та армією.

          Під час Повстання рівень релігійності жителів Варшави став набагато вищим, отже люди хотіли приймати таїнства і брати участь у Святих Месах. Це накладало на парафіяльних та військових священиків додаткові обов’язки. Деякі священики служили по 2-3 Святі Меси у будні та 3-4 Святі Меси в неділю, часто під огнем ворога. Іноді один священик вислуховував сповіді людей впродовж декількох годин.


Свята Меса у подвір’ї театру «Новинки» на вул. Мокотовській, 73

          Коли багато костелів було розбомблено або пошкоджено, а в більшості варшав’ян зростало переконання у тому, що ворог бомбардує храми цілеспрямовано, Святі Меси почали відправляти поза храмами. Богослужіння відбувалися у брамах будинків, а також у приватних помешканнях – перед імпровізованими вівтарями та фігурами Матері Божої. Святі Меси відбувалися також у подвір’ях, перед встановленими там капличками.


Свята Меса в одному з помешкань житлового району Жолібож

          З часом бомби усе частіше потрапляли у варшавські будинки, отже богослужіння перевели у підвали – і почали називати «катакомбними». Казули, стихарі, інші літургійні шати, а також літургійне начиння брали з костелів, а коли їх бракувало, використовували звичайний кухонний посуд. Військові капелани отримували в костелах вино для Святої Меси, а також просфори.
          Під час Повстання важливим завданням душпастирської служби було «зміцнення сердець», тобто духовенство підтримувало силу серця і духа населення і війська. З цією метою священики використовували релігійні, національні та військові свята, річниці історичних подій. 6 серпня відслужили урочисте богослужіння з нагоди річниці виходу Першої Кадрової кампанії. Відбулося урочисте і повне піднесення богослужіння, а священик виголосив патріотичну проповідь, після чого відбувся парад повстанців. Усе це викликало величезне враження у жителів Старого Міста. Урочисті Святі Меси відбулися також (де це тільки було можливе) 15 серпня. Цього дня у Польщі відзначається свято Війська Польського, а також свято Успіння Пресвятої Богородиці (за григоріанським календарем). Під час урочистостей згадували славетне «чудо над Віслою» [15 серпня 1920 р. польська армія перемогла значно чисельніші більшовицькі війська – прим. перекладача]. В урочистих богослужіннях брала участь не тільки армія, але і цивільне населення. 1 вересня 1944 року, [у 5 роковини з початку Другої світової війни], вшанували полеглих захисників Вітчизни.
          22 вересня повстанські загони було реорганізовано у Варшавський корпус Армії Крайової. Ксьондз майор/підполковник Стефан Ковальчик («Біблія») опублікував «Звернення до солдатів». Підкреслив у ньому значення присяги, солдатської честі та чеснот, які можуть бути піддані випробуванню з боку невідомого майбутнього.
          Папа Римський видав фронтовим капеланам дозвіл, відповідно до якого кожен з них міг відслужити впродовж дня три Святі Меси. У багатьох загонах – перед боєм – капелани застосовували загальне відпущення гріхів, а також роздаваили Святе Причастя.
          Під час Варшавського повстання у місті панували вкрай важкі умови життя, це викликало подальше зростання релігійності і набожності, а також потребу частого прийняття Таїнств Церкви – як серед цивільного населення, так і солдатів, що боролися за Варшаву.
          У пору Варшавського повстання важливим елементом релігійного життя мешканців столиці і армії були богослужіння. У перші дні повстання духовенство відправляло урочисті богослужіння у визволених дільницях, дякуючи Богові за одержану свободу. Вперше за декілька років віруючі співали – під акомпанемент органу – релігійні і патріотичні пісні, заборонені окупантом. Тисячі віруючих були дуже зворушені лише через той факт, що у визволеному місті можна було відправити Святу Месу без перешкод, відповідно до польської традиції, співаючи патріотичні пісні.
          У наступні дні боротьби священики старалися відправляти богослужіння щоденно вранці та ввечері. Про час відправи Святої Меси інформувала повстанська преса та оголошення, що розміщувалися на вулицях. Обирали таку пору дня, коли німецькі атаки були відносно найслабкіші.
          Оскільки завжди було багато бажаючих взяти участь у Святій Месі, священики відправляли їх у будні та неділі також поза храмами: у лікарнях, в подвір’ях – біля капличок, у скверах, під’їздах будинків, підвалах, приватних помешканнях. Під час молитви усі були дуже зосереджені. Загалом усі учасники Святої Меси приймали Святе Причастя. Богослужіння дозволяли людям хоча б ненадовго відірватися від драматичної дійсності, знайти потіху у вірі в Бога та Його опіці.
          Минали дні, а умови життя у дільницях і районах, що ще були в руках повстанців, ставали дедалі гіршими. Щоразу більше Святих Мес відправляли у підземеллях варшавських костелів та підвалах будинків. Бувало і так, що коротка молитва або частина св. Розарію читалася безпосередньо на вулиці, під керівництвом священика, який проходив поряд. До осіб, які молилися, долучалися інші вірні, утворювалася чисельна група, яка звертала на себе увагу ворога; в окремих житлових районах командири повстанських відділень просили уникати таких зібрань з огляду на постійну загрозу авіа-нальотів. Однак, потреба у молитві іноді була такою сильною, що вимоги збереження безпеки відходили на другий план. Багато віруючих загинуло або було поранено по дорозі на Святу Месу або під час богослужіння.
          В усіх спогадах підкреслюється величезна релігійна палкість варшав’ян у ці трагічні дні, а також активні дії у пошуках душпастирів та їхньої допомоги. Неодноразово люди сповідалися прямо на вулиці, звертаючись до зустрінутого священика із проханням про відпущення гріхів.


Розмова із ксьондзом біля барикади на вул. Добрій

          Спільна для усіх небезпека втрати життя нівелювала світоглядні різниці. Релігійну палкість виявляли також особи, раніше відомі своїм ліберальним ставленням до істин віри. Католицького ксьондза радо вітали християни євангельських Церков. Коли капелан приходив у госпіталь, де лежали повстанці, загалом усі поранені сповідалися і приймали Святе Причастя.
          Найчастіше на завершення богослужіння співали пісню: «Господи, що піклуєшся про Польщу» із доданням куплету: «Одне Твоє слово, вічний Господи небес, буде в змозі підняти нас з земного праху. Якщо ж ми заслужимо на Твоє покарання, вчини з нас прах, але вільний».
          Солдати вважали, що віра – це «делікатна» справа і навіть слабкість. Загалом про віру не розмовляли публічно; про релігію та католицьку етику іноді дискутували у малих групах. Однак, коли капелан приходив на повстанські позиції і пости на лінії фронту, зазвичай усі солдати приступали до сповіді і приймали Святе Причастя. Перш, ніж вирушити на операцію, сповідалися також цілі відділення – якщо обставини сприяли цьому.

          Важка боротьба, постійне бомбардування та артилерійські обстріли – усе це було причиною того, що похорони були буденним і звичайним елементом життя повстанської Варшави. У міру того, як ворог поступово знищував місто, а втрати зростали у вражаючому темпі, змінювався перебіг та характер церемоній поховання. У перші дні Повстання, коли жертв було відносно небагато, а військова душпастирська служба ще не була організована як слід, багато повстанських відділень ховало своїх полеглих там, де вони загинули або на випадково обраному терені, найближче до поля битви. Повстанці зверталися до місцевого духовенства. Священик читав молитву, зазвичай записував дані полеглого і місце поховання; якщо похорон відбувався на території його парафії, він вносив відповідний запис у парафіяльні книги.
          Священики, які були військовими капеланами, старалися навести лад, щоб після Повстання було легше віднайти могилу солдата з того чи іншого відділення. Вони проводили похорон загиблих у визначених постійних місцях, наприклад, у обраному сквері, у подвір’ї, біля лікарні та ін.


Невелике кладовище на вул. Скорупки

          Труни використовувалися у перші тижні Повстання. Пізніше, задля економії, загиблих ховали під труною або поверх неї, прикриваючи тіло дверима, дошками та ін. Коли і цих матеріалів забракло, тіло вкривали пелеринами або простирадлами; в кінцевій фазі Повстання найчастіше обмежувалися тим, що закривали обличчя шматком матеріалу. Капелан клав у могилу закриту пляшку, у якій були документи померлого. Якщо документів не було, клав у пляшку листок паперу з написаними на ньому інформаціями, одержаними від товаришів по зброї.
          У Середмісті копії цих документів з інформацією про місце поховання надсилали Керівництву душпастирства. Туди ж передавали зібрані капеланами речі загиблих. У районах Варшави, не пов’язаних із Керівництвом душпастирства, усі дані зберігали капелани; величезна частина цієї документації пропала під час бойових дій, а також після Повстання.
          Похорон старалися проводити із військовим супроводом. У перші дні повстання на похоронній церемонії зазвичай був присутній командир відділення, у якому служив полеглий, а також його товариші по зброї. Пізніше – задля безпеки – тривалість церемонії скорочували до мінімуму, а необхідність берегти амуніцію була причиною того, що почесний залп лунав рідко. Бувало, що похорон звертав увагу ворога, зокрема ворожих літаків. Пілоти обстрілювали учасників церемоній поховання.


Похорон загиблого повстанця у подвір’ї будинку архітектурного факультету Варшавської політехніки (вул. Львівська)

          Переважно було так, що один з солдатів, які брали участь у похоронній церемонії, говорив декілька слів, після чого могилу засипали. На могили ставили хрест з табличкою або аркушем паперу, на яких були інформації про полеглого; іноді на хресті вішали його шолом. З плином часу, полеглих з одного відділення щоразу частіше ховали в одній братській могилі. Похорон цивільних осіб відбувався без військового церемоніалу, але, якщо поблизу не було іншого ксьондза, церемонію проводив військовий капелан.
          Оскільки через бомбардування та обстріли Варшави число загиблих цивільних осіб невпинно зростало, їх почали хоронити у братських могилах. Щоразу частіше такою могилою були розвалини будинку, спід якого неможливо було витягнути останки; серед розвалин ставили хрест з інформацією про засипаних людей, а священик читав молитву за полеглих.
          У кінцевій фазі Повстання було настільки багато жертв, що їх не встигали хоронити. Іноді останки, перш ніж їх було поховано у землі, впродовж декількох днів лежали на вулицях, де панувала спека. Часто перешкодою була відсутність інструментів – земля була тверда і кам’яниста, а це вже вимагало вжиття кайла. Зазвичай солдатів і цивільних осіб не ховали в одній могилі. Братською могилою ставали розвалини будинку, під якими гинули як його жителі, так і солдати. Також у лікарнях, де було усе більше і більше померлих, і бракувало часу, а також можливостей організації окремих похоронних церемоній, військових і цивільних осіб хоронили у братських могилах. У братських могилах, без проведення похоронних церемоній та супроводу священика, хоронили тіла тисяч жителів Варшави, вбитих окупантами у захоплених ними районах, зокрема таких, як Воля і Охота.

          Під час Повстання бували і радісні урочистості. Багато повстанців хотіло взяти шлюб. Побиралися, перед усім, молоді повстанці: харцери з загонів, які співпрацювали між собою, студенти, які працювали в лікарнях і госпіталях, розповсюджувачі повстанської преси, солдати і санітарки або зв’язківці. Найчастіше молодята служили в одному і тому ж відділенні.
          18 серпня 1944 р. Командування Округу АК видало спеціальний Наказ 19 Пкт /IV, у якому обговорювалися питання подружжя.
          «Оскільки трапляються випадки укладення шлюбу між особами, які є членами АК, видаю таке розпорядження:
          1. Стосовно шлюбів, укладених до цього дня, необхідно надіслати шефам Душпастирства Командування округу докладні рапорти, у яких мають бути вказані: прізвища, адреси прописки та місця перебування Осіб, які взяли шлюб. Має бути також вказане прізвище священика, який давав шлюб та орган церковної влади, який має таке повноваження.
          2. У майбутньому, перш ніж дати шлюб, ксьондзи капелани повинні зв’язатися із шефом Душпастирства з метою одержання відповідного рішення. Якщо така зустріч та зв'язок будуть неможливі, осіб, які бажатимуть взяти шлюб, слід керувати у найближчу римо-католицьку парафію».

          Про бажання взяти шлюб слід було повідомити командувачеві відділення, котрий після цього інформував капелана. У випадку неповнолітніх осіб вимагалася згода ксьондза декана та батьків наречених. З огляду на запеклу боротьбу та труднощі у зв’язку з родинами, останнє не завжди було можливе.
          Теоретично вищезгадане розпорядження було обов’язковим до виконання, але Повстання тривало і капелани повинні були самостійно приймати рішення про те, чи дати шлюб. Під час Повстання було укладено щонайменше декілька десятків шлюбів, хоча не збереглися жодні документи, що підтверджують цей факт. Ксьондз декан «Біблія» сам повінчав кільканадцять пар повстанців; серед наречених був зокрема пізніше знаменитий «Кур’єр з Варшави» - Ян Новак (Здіслав Єзьоранський). Укладення шлюбу мало велике релігійне, суспільне, родинне та юридичне значення, зокрема у випадку смерті повстанця, який залишав після себе дружину-вдову. Вінчання проходили не тільки у костелах і каплицях, але також у лікарнях, підвалах і квартирах Старого Міста, Мокотва, Жолібожа, Повісля. Найчастіше повстанці вінчалися в обох частинах Середмістя.


Повстанський шлюб членів батальйону «Кілінський» на вул. Монюшка, 11

          У Старому Місті, в невеличкому лазареті, взяли шлюб заступник командувача батальйону «Парасоль», підпоручик Єжи Зборовський («Єремія») та поранена зв’язківець, капітан Яніна Трояновська («Ніна»). У гарнізонному костелі на вул. Довгій повінчалися Лідія Ковальська («Акне») та Кристин Стшелецький («Завал») – обоє вони керували санвузлом батальйону «Парасоль».
          Дуже проблематично було знайти обручки. Часто їх позичали від батьків або пробували отримати взамін за банку консервів, з т.зв. «скиду» [так називали допомогу, яку скидали з літаків – прим. перекл.]. Так мідяні обручки здобули поручник Здіслав Єзьоранський («Ян Новак») та його майбутня дружина – Ядвіга Вольська («Грета»). Молодята вінчалися в цьому ж одязі, в якому воювали. Іноді нареченій вдавалося десь знайти або позичити білу блузку. Весільний букет нерідко укладали з петуній, які часто-густо росли на балконах варшавських кам’яниць. Найчастіше в урочистостях брали участь знайомі з відділення або харцерського загону. Іноді свідків шлюбу треба було поміняти за декілька хвилин до церемонії, тому що їх викликали на військову операцію. Інформацію про укладені шлюби публікували повстанські газети.

          Під час Повстання душпастирями було понад 100 капеланів. Окрім них допомагали ксьондзи з дієцезії, співпрацювали монахині. Ще перед Повстанням конспірацією, а потім – боротьбою ‒ зайнялися представники Церкви християн віри євангельської.
          Частина священиків віддала Богу і Батьківщині найбільшу жертву – своє життя. Близько сорока священиків полягло смертю солдата, загинуло, померло або було вбито. Їхню долю розділили ксьондзи з дієцезії, монахи та монахині.
          2 серпня в районі Мокотув, біля стін монастиря отців єзуїтів на вул. Раковєцькій, есесівці розстріляли та закидали гранатами 35 осіб, в тому числі монахів та кільканадцять цивільних. Зокрема, там загинув отець настоятель, Едвард Косібович. Тіла вбитих німці залили бензином та підпалили.
          5 серпня в костелі св. Лаврентія в районі Воля есесівці застрелили ксьондза Мечислава Кригера, капелана АК та голову організації «Caritas», який у той час відправляв Святу Месу. 6 серпня, разом з проф. доктором медицини Янушем Зейландом і доктором Маряном П’ясецьким було вбито ксьондза Казімєжа Цєцєрського, капелана лікарні в районі Воля.
          6 серпня гітлерівці вбігли у монастир отців редемптористів на вул. Карольковій. Усіх тридцятьох отців та братів - монахів вони привели у костел св. Войцеха, а після того – у Склад сільськогосподарських машин (вул. Вольська, 81) де усіх було розстріляно.
          Серед 350 жертв масового вбивства у Лікарні св. Лазаря в районі Воля (філіал біля Лешно) було 7 сестер ордену бенедиктинок.
          8 серпня в районіі Мочидло Німці розстріляли ксьондза Романа Цєсьолкевича та двох ксьондзів-вікаріїв: Станіслава Кулешу і Станіслава Мончку.
          11 серпня на вул. Вавельській в районі Охота солдати відділку СС-РОНА розстріляли ксьондза проф. Яна Саламаху («Яна»), декана IV АК Охота.
          12 серпня німці розстріляли ксьондза Гломба, який належав до ордену салезіанців.
          30 серпня загинув ксьондз прелат Валерій (Валеріан) Плоскевич, капелан прифронтового повстанського лазарету, що був влаштований на вул. Черняковській, 137 – у будинку монастиря сестер назаретанок. Німці зайняли шпиталь і вивели з нього групу цивільних осіб. Німецький солдат, який вів групу, застрелив капелана, коли той повернувся, щоб узяти требник.
          Після зайняття повстанського лазарету на Тамці в районі Повісля німці застрелили капелана, отця Яна Чарториського («Отця Міхала») з ордену домініканців. Він міг врятуватися, але не захотів залишити напризволяще поранених, які перебували у військово-польовому лазареті і про яких він піклувався. Отець загинув разом з ними. 23 вересня в районі Черняков у руки німців – разом із тридцятьма солдатами АК та Війська Польського (десант з берега Вісли в районі Прага) ‒ потрапив ксьондз Юзеф Станек («Рудий»). Командувач загону був розстріляний, а ксьондза Станека повісили на його ж єпитрахилі.
          В 1999 році отець Ян Чарториський («Отець Міхал») та ксьондз Юзеф Станек («Рудий») були беатифіковані (визнані блаженними Католицької Церкви) Папою Римським Іоанном Павлом ІІ у групі 108 мучеників часів Другої світової війни.
          Декілька священиків загинуло смертю солдата, виконуючи на полі бою душпастирські обов’язки. Інші загинули під завалами розбомблених костелів, повстанських лазаретів та будинків, де було влаштовано каплиці. Долю священиків розділило декілька десятків монахинь. Багатьох капеланів було поранено, деяких – дуже поважно.
          Командування Варшавського повстання високо оцінило поведінку повстанських капеланів та усього духовенства. П’ятеро капеланів одержало підвищення від церковної влади і стало настоятелями храмів, 14 призначили старшими капеланами часів війни. Отці єзуїти: отець майор Юзеф Варшавський («Отець Павел») – капелан угрупування АК «Радослав» та отець Томаш Ростворовський («Отець Томаш») – капелан батальйону «Густав», що воював у Старому Місті, були відзначені орденами «Віртуті Мілітарі» (з лат. «Військова доброчесність»).


Отець Юзеф Варшавський – «Отець Павел», єзуїт, капелан угрупування «Радослав»

          29 капеланів одержало «Хрести за мужність», один – Золотий хрест заслуги з мечами, чотирнадцятеро – Срібні хрести заслуги з мечами. Багато бойових відзнак капеланам було вручено після війни.
          Капелани виконували свою службу до кінця Повстання. У Варшаві – місті, що було занурене у боротьбу та хаос, вони нагадували про те, що людяність – це моральний обов’язок. За можливістю, ксьондзи старалися організувати релігійне життя цивільного населення, яке німці вижинали з Варшави. Ксьондзи з парафії св. Войцеха в районі Воля (куди німці зігнали жителів цілого району) цілими днями сповідали людей та роздавали їм Святе Причастя.
          Після капітуляції Повстання отці паллотини перебували у перехідному таборі Дулаг 121 у Прушкові, де слугували людям, виселеним з Варшави. Виселених осіб, які опинилися поза табором у Прушкові, релігійною турботою оточили священики парафій, на терені яких люди знайшли тимчасовий притулок. Ці факти підтверджені у документах парафій. Єпархіальне та монаше духовенство йшло у перехідний табір у Прушкові разом із – вцілілими та вигнаними окупантами – жителями Охоти, Волі та Старого Міста.
          У таборі велася душпастирська робота. Більш організованої форми вона набула від 18 серпня, коли у табір прибув єпископ Антоній Владислав Шляговський, який від вересня 1942 року керував Варшавською архідієцезією. Єпископ випросив у німців звільнення черниць, священиків, а також старих і хворих людей. Капеланом табору було призначено ксьондза паллотина Віктора Бартковяка. У його роботі допомагали палотини – ксьондз Ян Мацьковський и ксьондз Мар’ян Сікора. Ксьондзи займалися душпастирською діяльністю, але також підтримували людей матеріально, допомагали об’єднувати сім’ї, шукали продукти харчування та ліки. Ці священики залишалися у Прушкові до моменту ліквідації табору в грудні 1944 року.
          Після капітуляції Повстання священики покинули місто разом із армією та жителями столиці. Разом із повстанцями у полон пішли кс. Стефан Ковальчик «Бібілія» та п’ятеро капеланів полків – вони хотіли займатися душпастирською діяльністю у таборах для військовополонених. Іншим капеланам було видано довідки про звільнення у запас. Деякі капелани змогли вийти з оточеного міста у безпечні місця. Ксьондз майор Вацлав Карловіч («Анджей Боболя») – капелан батальйонів «Густав» та «Антоні», а потім повстанського лазарету на вул Довгій, 7 – евакуювався із Старого Міста каналізацією. Потрапив у Жоліібож, а потім був капеланом у загоні Армії Крайової в Кампіноській пущі.
          Новим Головним капеланом Збройних сил у Польщі став ксьондз Сенкевич, який тоді перебував у Прушкові. В жовтні 1944 р. єпископ Ґавліна затвердив його на цій посаді. Після закінчення Другої світової війни ксьондз Стефан Ковальчик повернувся до Польщі. Помер у 1957 році.

          Впродовж трьох місяців після капітуляції Повстання, окупанти систематично нищили вцілілі і неспалені будинки, що ще залишилися в окремих районах Варшави. Таким чином німці втілювали у життя безглуздий і безрозсудний наказ Гітлера – стерти Варшаву з лиця землі. В більшості дільниць Варшави було зруйновано понад 70% будівель.
          Особливу ненависть в гітлерівців, яки нищили і пльондрували дільницю за дільницею, викликали каплички та вівтарі, що знаходилися біля будинків. Ці об’єкти розділили долю домів, що спалювалися і розтрощувалися. У новій політичній дійсності – відповідно до урбаністичних течій – земельні ділянки поєднувалися, а старі будинки, так чи сяк, руйнувалися. Після війни розібрали багато вцілілих капличок. Їх відбудові не сприяла також велика внутрішня міграція населення [після війни до Варшави приїхало багато людей, які ніколи раніше тут не жили і зовсім не були пов’язані з нею емоційно – прим. перекладача]. До сьогоднішнього дня капличок залишилося зовсім небагато; вони є свого роду свідченням про те, що відбувалося у Варшаві понад 70 років тому.
          На початку 1945 р. у місто, що вимерло, почали повертатися його жителі. Коли закінчилася Друга світова війна, поверталися також повстанці, визволені з таборів для військовополонених. З нашвидкуруч влаштованих могил і невеликих кладовищ, що знаходилися на вулицях Варшави негайно почали переносити – на великі міські цвинтарі – останки людей, похованих у нашвидкуруч влаштованих могилах та імпровізованих могильниках, що знаходилися просто на вулицях міста. Повстанці, які вижили, ексгумували тіла своїх полеглих товаришів по зброї та – за участі капеланів і ксьондзів – переносили їх на Військовий цвинтар на Повонзках.
          У відокремленій частині цього кладовища було утворено поховання осбі, які належали до тих або інших повстанських угрупувань та батальйонів. У солдатських могилах один біля одного були поховані повстанці, що боролися на Волі, Охоті, у Старому місті, в Жолібожі, Мокотові, Повіслі, Чернякові та у Середмісті. Посередині великої могили повстанців було встановлено простий кам’яний обеліск. На ньому вміщено хрест Віртуті Мілітарі із написом "Gloria Victis" - "Слава Переможеним". На могилі були встановлені дерев’яні хрести, які через деякий час – завдяки зусиллям ветеранів та їхніх родин – було замінено кам’яними. Могили кожного з відділень виглядали однаково; часто вони доповнювалися пам’ятниками на честь окремих угрупувань та батальйонів. Лише у могилі членів Сірих колон залишилися – як і раніше – коричневі хрести – такі, які встановлювалися на могилах партизанів.
          Є ще один цвинтар, на якому поховані загиблі у Варшавському повстанні 1944 року. Це Цвинтар Варшавських повстанців в дільниці Воля, на вул. Вольській, 174/176. Цвинтар було утворено у 1945 r. У братських могилах – без імен і прізвищ – тут поховано більше десяти тон праху жителів Волі, які були вбиті або спалені у перші дні Повстання. Тут є також могили повстанців. В результаті свідомих дій тодішньої влади, вони не упорядковані таким чином, як на Військовому цвинтарі. Над могилами царює пам’ятник «Загиблі Нескорені».
          Повстанські могили на обох кладовищах є тривалою згадкою про час Повстання. Щороку 1 серпня на обох цвинтарях відбуваються патріотичні мітинги, у яких масово беруть участь нові покоління жителів Варшави, а також група ще живих учасників Варшавського повстання 1944 р., число яких, нажаль, систематичставники духовенства.
          Впродовж багатьох століть, дії польського духовенства за традицією консолідували суспільство, зміцняючи почуття патріотизму та людської гідності. В часи окупації, а також у більш ранні важкі моменти історії, діяльність душпастирів захищала народ від втрати національної ідентичності і людської гідності. Кінець-кінцем, діяльність духовенства мала вплив на поновне одержання Польщею політичної незалежності та повного суверенітету.



орпацював :Мацей Янашек-Сейдліц

У статті використано матеріали, опубліковані у виданні:
"Wielka Encyklopedia Powstania Warszawskiego", а також у книзі
Ромуальда Средняви-Шипьоновського:
"Powstanie Warszawskie 1944 - Służby w walce"

Переклад Ірини Кулеші



Copyright © 2016 SPPW1944. All rights reserved.