Доля варшавських повстанців у німецьких таборах для військовополонених

          Початок Варшавського повстання у день 1 серпня 1944 г. викликав бурхливу реакцію керівництва III Рейху. Дискримінаційна політика та політика фізичного знищення варшавського суспільства тривала практично від початку Другої світової війни (тобто від 1939 року). Ця політика, спрямована на стертя з лиця землі непокірної столиці Польщі, почала ескалуватися ще більше.
          Після того, як повстанці досягли перших успіхів, Гіммлер віддав особистий наказ про спрямування на боротьбу із ними форсованих німецьких сил, у тому числі – Штурмової бригади чисельністю 1.700 есесівців. У лавах бригади під командуванням бригадирфюрера СС Мєчислава Каміньского служили російські колабораціоністи.
          Відповідно до директив, одержаних від Гітлера у перші дні серпня 1944 р., Гімлер віддав наказ. У ньому були такі пункти:
          1. Повстанців, яких взято у полон, необхідно вбивати, незалежно від того, чи вони ведуть боротьбу відповідно до Гаазької конвенції, чи порушують її;
          2. Частина населення, яка не веде боротьби, жінки і діти також повинна бути знищена.
          3. Усе місто, тобто будинки, вулиці, обладнання і усе, що в ньому знаходиться, необхідно зрівняти з землею.
          Цей наказ втілювали у життя безоглядно і завзято. У районах та житлових кварталах, що їх займали німці, СС та Вермахт вчиняли разючі злочини. У житлових районах Воля, Охота та Мокотув повстанців, яких було взято у полон, розстрілювали на місці. Вбивали також поранених, які лікувалися у лазаретах та лікарнях.
          Повстанський загін, що відступав з району Охота, німецькі військові сили розбили під місцевістю Пєнціце. Декілька десятків повстанців, у тому числі багато поранених, потрапило у полон. Наступного дня усіх розстріляла спеціальна група СС, яка прибула з міста Прушків/Прушкув.
          Схожа ситуація виникла також в районі Мокотув, де повстанці невдало атакували іподром у кварталі Служевєц. Німецькі солдати добивали поранених, які лежали на полі. Додатково вбивали селян з околиці, які були змушені збирати тіла поранених жовнірів Армії Крайової, які лежали тут.
          У районах Воля та Охота у перші дні серпня – після того, як звідти відступили повстанські загони – були скоєні жахливі злочини стосовно цивільного населення. Було закатовано декілька десятків тисяч беззахисних людей, в тому числі жінок і дітей.
          5 серпня 1944 р. до Варшави прибув обергруппенфюрер СС Еріх вон дем Бах Зелевскі. Він вирішив дещо поміняти тактику, наказуючи розстрілювати лише чоловіків, які брали участь у бойових діях, натомість цивільне населення наказав керувати у перехідний табір Дулаг 121, створений у Прушкові. Німці почали також розповсюджувати листівки, закликаючи повстанців та цивільне населення піддаватися.
          Пізніше Гіммлер надіслав вон дем Бахові наказ про те, що усіх чоловіків, які брали активну участь у бойових діях, необхідно відправляти у концентраційні табори, а інших чоловіків, а також жінок і дітей необхідно відправляти у табори примусової праці на території ІІІ Рейху. Непридатних до нічого людей (літнього віку, хворих) необхідно було «розкидати» по території усього Генерального Губернаторства.
          Директиву було надіслано комендантам концтаборів: Аушвиц, Бухенвальд, Дахау, Флоссенбюрг, Гінзерт, Берген-Бельзен, Неунгамме, Нацвейлер, Равенсбрюк, Маутхаузен, Гросс-Розен та Штуттгофф.
          Таке становище існувало впродовж цілого серпня та більшості днів вересня 1944 р. Наприкінці вересня 1944 р., коли вже було відомо, що повстання закінчиться поразкою, німці – під тиском західних членів антигітлерівської коаліції – признали солдатів Армії Крайової учасниками бойових дій. Коли вони потрапляли у полон, одержували статус військовополоненого.
          До цього моменту усі солдати АК, які потрапляли у полон, не признавалися німцями військовополоненими і після евакуації Варшави потрапляли у табір Дулаг 121 у Прушкові, а звідти потрапляли у табір в Скєрнєвіце – Дулаг 142.
          В період Варшавського повстання з перехідного табору у Прушкові у концтабір Аушвиц було депортовано близько 13 тис. осіб. У концтабір Штуттгоф з Варшави було депортовано близько 7 тис. осіб. Товарні потяги привезли жителів Варшави також у Дахау та Берген-Бельзен. Серед тих людей було певне число повстанців. Вони переодяглися у цивільний одяг, бажаючи, таким чином, уникнути неминучої смерті.
          У котлі Старого Міста німці заблокували приблизно 60 тисяч осіб з цивільного населення, в тому числі майже 8 тисяч важкопоранених. Після капітуляції, яку німці передбачали 2 вересня, вони сподівалися знайти там декілька тисяч повстанців. Коли німці зрозуміли, що повстанці пройшли каналізацією у Сережмістя та Жолібож, помстилися, вбиваючи значне число поранених зі Старого Міста. Вони вчинили те ж, що у районах Воля та Охота. Вважається, що у Старому Місті загинуло загалом 25 тис. осіб (враховуючи повстанців). Після капітуляції Старого Міста німці взяли у полон близько 30 тис. цивільних осіб, в тому числі 8-9 тисяч чоловіків.
          Попри те, що бійцям-повстанцям було надано статус учасника бойових дій, він не завжди визнавався. Так було, до прикладу, у районі Мокотув, де 27 вересня 1944 р., після формальної капітуляції району, на вул. Дворковій було вбито близька 120 беззахисних полонених з угруповання «Башта». Декількома днями раніше, у районі Черняковське Повісля, у лазареті повстанців (на вул. Окронг, 2) було розстріляно близько 350 поранених. Схожі дії відбувалися на початку вересня у Старому Місті.
          20 вересня 1944 р. повстанські загони, сформовані у різноманітну організаційну структуру, перетворилися у регулярний Корпус Армії Крайової у складі 3 дивізій:
          - 8 Піхотної дивізії АК ім. Ромуальда Траугутта. У її склад входили: 13. піхотний полк, 21. полк "Діти Варшави" та 32. Піхотний полк - Жолібож,
          - 10 Піхотної дивізії АК ім. Стефана Окшеі. У її склад входили: 28. Піхотний полк, 29 піхотний полк та 30. Піхотний полк - Мокотув,
          - 28 Піхотної дивізії АК ім. Мацея Ратая. У її склад входили: 15. Піхотний полк, №:. Полк Академічного легіону та 72 Піхотний полк – Центр міста.
          27 вересня 1944 р., після важких боїв, капітулював район Мокотув, 30 вересня капітулював Жолібож.


Полонені повстанці з району Мокотув

          Коли 27 IX 1944 р. бої у районі Мокотув припинилися, у полон пішло 140 офіцерів, близько 1.300 унтер-офіцерів [взводних, сержантів та старшин – прим. І.К.] та рядових. Усі вони не змогли дістатися Центру міста каналізацією. Це були переважно солдати у підпорядкуванні майора Казімєжа Штерналя (пс. «Зрив») [укр. «повстання», «переворот»] з полку «Башта». Серед них було понад 400 поранених та 30 жінок. Після того, як вони здали зброю, їх зібрали у укріпленні Бема, а 1 жовтня перевезли у табір в Скєрнєвіце. Це був перехідний табір, призначений для радянських військовополонених. Повстанців розмістили у землянках, по 100 осіб у кожній; там були лише дерев’яні нари, вистелені тонким шаром соломи. У таборі не було каналізації. Через декілька днів перебування у Скєрнєвіце повстанців перевезли у товарних вагонах із ґратами на станцію Бремерверде, звідки вони йшли пішки у Шталаг ХВ Зандбостель.
          У Скєрнєвіце залишилася лише група важкохворих, яких – завдяки турботі Головної опікунської ради (ГОР, поль. RGO) – було розміщено у повітовій лікарні. Одужавши, декотрі з них втекли. Інші були визволені Радянською армією 18 січня 1945 р.
          Разом із повстанцями у Зандбостьель привезли 21 офіцера та приблизно 120 рядових з 1 армії Війська Польського, яких було взято у полон на позиції в районі Черняков. Командувачем був майор Станіслав Латишонок, онук учасника Січневого повстання 1863 р. У Зандбостель офіцери та рядові 1 армії перебували разом із повстанцями. Оскільки дуже ймовірним було те, що їх переведуть у сектор радянських військовополонених, до яких німці ставилися гірше за полонених інших національностей, повстанці роздали їм біло-червоні пов’язки та розмістили поміж себе.
          У Зандбостель потрапила також група партизанів з Кампіноської Пущі. Їх було взято у полон після битви під Жирардовом.
          Повстанці, які капітулювали у районі Жолібож (30 X 1944), зібралися за задніми стінами будинків на вул. Міцкевича. Після цього довга колонна, у якій було приблизно 2.000 солдатів, а також 250 санітарок і жінок-зв’язківців, розпочала марш у напрямку пл. Вільсона. На чолі колони йшло командування II округу AК «Жолібож». Пораненого командира, полковника Мєчислава Недзельского (пс. «Живитель») несли на ношах. Після того, як на пл. Вільсона повстанці віддали зброю, вони під ескортом есесівців пройшли на територію «Піонер-Парку», звідки наступного дня їх було перевезено у табір в Прушкові.

    
Варшавські повстанці у залі цеху № 7 в Прушкові

          Вони спали на бетонній підлозі. Німці відгородили зал цеху № 7 від решти цього перехідного табору для військовополонених та пильно стерегли його. З Прушкова повстанців перевезли – у запломбованих вагонах – у Шталаг XI A в місцевості Альтенграбов, поблизу Магдебурга.
          Оскільки можливості продовження боротьби було вичерпано, а повстанці не мали їжі та надії на допомогу, командувач АК генерал Коморовський (псевдонім «Бор», польск. «Bór») прийняв рішення про капітуляцію. Наприкінці вересня було розпочато переговори про здачу міста. 30 вересня 1944 р. парламентери Головного командування АК – полковник Кароль Земскі, псевдонім «Вахновскі» та поручник «Сцібор» – перейшли лінію фронту, що проходила на стику вул. Залізної та Ієрусалимських алей. Їх перевезли у штаб-квартиру генерала фон дем Баха, що знаходилася у старовинному маєтку родини Райхерів в Ожарові. Це був початок переговорів про припинення бойових дій.
          У штаб-квартирі генерала вон дем Баха в Ожарові польські парламентери проводили переговори з питання евакуації цивільного населення із Середмістя. Вони одержали згоду на припинення вогню 1 і 2 жовтня від 5.00 до 19.00 години. Німецька сторона визначила п’ять точок у західних кінцях вулиць: Гжибовської, Панської, Пія та Снядецьких – біля Політехніки, а також на Ієрусалимських алеях. Цивільне населення, яке перебувало в тих місцях, повинне було покинути місто.


Підписання угоди про капітуляцію в Ожарові під Варшавою.
Зліва направо: дипломований полковник Казімєж Іранек-Осмецкі, псевдонім «Ярецкі», генерал фон дем Бах і дипломований полковник Зіґмунт Добровольський, псевдонім «Зиндрам»

          2 жовтня 1944 р. о 5.00 годині було втілено у життя режим припинення вогню. До 19.00 години Варшаву покинуло близько 16 тис. жителів. У штаб-квартирі генерала фон дем Баха в Ожарові впродовж цілого дня велися польсько-німецькі переговори. О 20.00 за німецьким, а о 21.00 – за польським часом було припинено бойові дії у Варшаві. Обидві сторони підписали угоду про припинення бойових дій. З німецького боку –Обергрупенфюрер СС і генерал поліції Еріх фон дем Бах, а з польського боку – дипломований полковник Казімєж Іранек-Осмецкі, псевдонім «Ярецкі» та дипломований полковник Зіґмунт Добровольський, псевдонім «Зиндрам».
          Текст Угоди про капітуляцію був такий:
          "2.X.1944 року в Ожарові було підписано Угоду про припинення в Варшаві бойових дій.
          З німецького боку уповноваженим підписантом є командувач на території Варшави, обергруппенфюрер СС генерал-лейтенант поліції, фон дем Бах.
          З боку Армії Крайової (АК) підписантами, уповноваженими генералом дивізії Коморовським (Бором) є:
          1. дипломований полковник Казімєж Іранек-Осмецкій (Ярецький),
          2. дипломований полковник Зіґмунт Добровольський (Зиндрам).
          Зміст Угоди такий:

          Частина I
          1. 2.X.1944 р. о 20 год. за німецьким часом (21 год. за польським часом) припиняються бойові дії між польськими військовими формуваннями, що борються на території міста Варшави та німецькими формуваннями. Польськими військовими загонами вважаються усі польські формування, тактично підлеглі командувачеві АК у період боротьби між 1.VIII.1944 до дня підписання угоди. Вищезгадані загони надалі називатимуться "Відділення АК".
          2. Солдати перелічених вище польських формувань складають зброю у термін, вказаний у другому розділі цієї угоди і під керівництвом своїх командирів відходять на збірні пункти. Місця складання зброї та збірних пунктів будуть визначені додатково. Офіцери мають право зберегти холодну бокову [особисту] зброю.
          3. Одночасно АК передає німецькій військовій владі німецьких солдатів, взятих у полон. Такі ж дії мають бути виконані стосовно осіб німецької національності, інтернованих польською владою.
          4. Командування Армії Крайової визначить спеціальні підрозділи для запровадження ладу та безпеки на території міста Варшави. Ці підрозділи буде звільнено від обов’язку негайної здачі зброї. Вони залишаться в місті до моменту завершення виконання своїх задач. Німецьке командування має право контролювати чисельність цих підрозділів.
          5. Після здачі зброї солдати АК одержують усі права, передбачені Женевською конвенцією від 27.VII.1929 р., що стосуються ставлення до військовополонених. Такі самі права мають солдати АК, які потрапили у полон на території міста Варшави у період боротьби від 1.VIII.1944 року.
          6. Права військовополонених мають також особи, що супроводжують АК і не ведуть збройної боротьби. Щодо них слід застосовувати ст. 81 Женевської конвенції про ставлення до військовополонених без розрізняння статі. Зокрема це стосується працівниць штабу та зв’язку, служби постачання та допомоги солдатам, інформаційної служби, преси, військових кореспондентів тощо.
          7. Під час застосування до військовополонених пунктів Женевської конвенції, братимуться до уваги офіцерські звання, що визнані командуванням АК. Членські квитки, у яких вказано псевдоніми, будуть достатнім доказом приналежності до АК. Справжні імена та прізвища буде передано до відома німецької військової влади. Члени АК, які втратили свої членські квитки, пройдуть перевірку комісіями АК, що будуть встановлені з цією метою. Такі комісії створюватимуться – у разі потреби – командуванням АК. Те, що записано у цьому пункті, стосується також осіб, перелічених у п. 6.
          8. Особи, які – відповідно до пунктів, наведених вище – будуть визнані військовополоненими, не будуть переслідуватися за свою військову і політичну діяльність – як під час боїв у Варшаві, та і у попередній період, навіть у випадку їхнього звільнення з табору для військовополонених. Не буде переслідувань за недотримання німецьких правових норм, зокрема за не-реєстрацію офіцерів, попередню втечу з табору для військовополонених, за нелегальне прибуття до Польщі та ін.
          9. Стосовно цивільного населення, яке у період бойових дій знаходилося у Варшаві, не буде застосовано норм закону про загальну відповідальність. Жодна особа, яка у період бойових дій перебувала у Варшаві, не зазнає переслідувань за діяльність в органах адміністративної влади, юстиції, службі безпеки, громадянської опіки, в соціальних та благодійних установах, а також за співучасть у боротьбі та військовій пропаганді. Члени вказаних вище органів та організацій не будуть також переслідуватися за свою політичну діяльність, яку вони вели перед початком повстання.
          10. Евакуацію цивільного населення з Варшави, проведення якої вимагає німецьке командування, буде проведено у такий час і таким чином, щоб не покладати на плечі населення тягарю непотрібних страждань. Буде надано можливість вивезення предметів, що є цінними у художньому та культурному плані, а також є важливими для Церкви і духовного життя. Німецьке командування докладе зусиль до того, щоб залишене у місті громадське та приватне майно було у безпеці. Подробиці евакуації буде подано в окремому документі.

          Частина II
          1. Командування АК бере на себе зобов’язання, що 30 Х 1944 р., починаючи с 7 години за німецьким часом (8 год. за польським часом) усуватиме барикади, передусім там, де вони знаходяться найближче німецьких ліній оборони.
          2. Ще 2 Х 1944 р., не пізніше 24 години за німецьким часом (1-3 год. за польським часом) командування АК передасть на німецьких лініях оборони усіх військовополонених, а також передасть представникам німецьких збройних сил – якщо це буде можливо – німецькі інтерновані цивільні особи.
          3. Якщо усування барикад не розпочнеться вчасно, німецьке командування залишає за собою право розірвати цю угоду 3 Х 1944 р., починаючи з 12 години за німецьким (13 за польським) часом. Розірвання угоди вступає в дію через дві години від моменту передачі документа про розірвання угоди на польських лініях оборони.           4. Командування АК зобов’язується вивести з Варшави 4 Х 1944 р. для складення зброї один полк або 3 батальйони з різних полків. Перетин німецьких лінії чоловими загонами тих формувань повинен відбутися 4 Х 1944 р. о 9 годині за німецьким (о 10 – за польським) часом.
          5. Інші формування АК, за винятком тих, що перелічені у п. 4 частини І цієї Угоди, покинуть Варшаву з метою складення зброї 5 Х 1944 р.
          6. Загони АК виходять за польську лінію оборони із зброєю, але без амуніції, за такими маршрутами:
             a: з південного Середмістя. - 72 піхотний полк рухається вулицями: Снядецьких, 6 серпня (Алея Шуха- Шух Штрассе), Сухою, Фільтровою,
             б: з північного Середмістя
             - aa) 36 піхотний полк рухається вулицями: пл. Наполеона – Алея Сікорського (Райхс Штрассе) - Груєцькою (Радомер Штрассе),
             - бб) 13 піхотний полк рухається вулицями. Гжибовьскьою-Холодною (Айнсгрубен Штрассе)-Вольською (Лицманштадт Штрассе).
          7. В місті залишаться такі формування АК:
             а. для наведення ладу: 3 рота піхоти, озброєна пістолетами, автоматами та гвинтівками,
             б. для охорони і передачі трьох полкових складів амуніції та обладнання – 30 осіб, озброєних, як вказано вище,
             в. неозброєні санітарні загони, що піклуватимуться про поранених та транспортуватимуть їх, а також евакуюватимуть шпиталь.
          8. Порядок евакуації поранених та хворих солдатів АК, а також санітарного матеріалу встановлять шеф санітарної служби німецької армії та шеф санітарної служби АК. Таким самим чином будуть евакуйовані сім’ї санітарного персоналу.
          9. Розпізнавальними знаками солдатів АК є: біло-червона пов’язка на передпліччі або біло-червоні нашивки, або польській орел – незалежно від того, чи вони носять яку-небудь форму, чи цивільний одяг.
          10. Підписанти угоди стверджують, що транспортування, переміщення, охорона та опіка над військовополоненими залишаються виключно в компетенції німецьких збройних сил (der Deutschen Wehrmacht). Німецька сторона запевняє, що стосовно солдатів АК ці завдання не буде перекладено на збройні сили інших національностей.
          11. Жінки, які відповідно до п. 6 част. І угоди є військовополоненими, будуть розміщені у таборах, які відповідають «офлагам» чи то пак «шталагам». Жіночими офіцерськими званнями вважаються: молодша комендантка, комендантка, старша комендантка, інспекторка. За бажанням жінок-військовополонених, до них можна ставитися, як до населення Варшави.
          12. Німецька військова влада повинна негайно повідомити Auswartige Gefangenenhilfe der YMCA у Сагані про місце та число розміщених у таборах солдатів АК та супроводжуючих осіб.
          13. Під час виконання положень цієї Угоди технічну підтримку генералові фон дем Бахові надаватимуть троє польських офіцерів.

          Частина III
          У випадку порушення постанов цієї Угоди, притягуватимуться до відповідальності оскаржені особи, яким буде доведено їх вину.

          Підписи:
          фон дем Бах
          полк. Казімєж Іранек
          підполк. Добровольський»

          Впродовж декількох тижнів та навіть днів до підписання цієї угоди про капітуляцію, справжня поведінка німецьких військ стосовно солдатів АК, а також цивільного населення радикально відрізнялася від того, що було написано у зазначених окремо фрагментах угоди. Про те, що солдати СС та Вермахту не дотримуються не тільки основних принципів Женевської конвенції, ба, навіть елементарних норм людяності, свідчили тисячі закатованих жінок, дітей, священників, повстанців, представників цивільного населення, а також ставлення до повстанців, взятих у полон.
          Дуже іронічно звучать фрагменти, у яких йдеться про «можливість вивезення предметів, що є цінними у художньому та культурному плані, а також є важливими для Церкви і духовного життя», а також про те, що «німецьке командування докладе зусиль до того, щоб залишене у місті громадське та приватне майно було у безпеці». Після того, як Варшавське повстання пало, а з міста було усунуто цивільне населення, спеціальні німецькі загони Бреммнкомандо впродовж декількох місяців систематично, будинок за будинком руйнували Варшаву, грабуючи усе, що мало яку-небудь матеріальну вартість. Руйнування почалося тоді, коли 8-13 вересня, після падіння повстання у Старому місті, було висаджено в повітря Королівський замок. Місто поділили на квартали, понумерували наріжні будинки та систематично руйнували квартали. На стінах вміщувалися вказівки щодо способу знищення. Таким чином було зруйновано понад 42% усіх будинків, в тому числі – майже 93% старовинних будівель Варшави. Втрати у царині культури були величезні. Було зруйновано старовинні будівлі і храми, ціле Старе Місто, пам’ятники. Були знищені бібліотеки, музеї та архіви, а їхні колекції було спалено або розграбовано.
          Після падіння Варшавського повстання, в результаті підписання 2 жовтня 1944 р. в Ожарові угоди про капітуляцію, до таборів для військовополонених потрапило 16.866 повстанців. Величезна кількість їх була взята у полон після капітуляції Мокотова, Жолібожа та Середмістя.
3 жовтня 1944 р. на території фабрики «Кабель» в Ожарові німці утворили перехідний табір для військовополонених.
          3 жовтня усім повстанцям – незалежно від їх військового звання – було виплачено першу солдатську зарплатню у розмірі 2.000 злотих і 7 доларів на особу. 4 і 5 жовтня повинна була відбутися здача зброї. Відбулися останні збори офіцерського корпусу та солдатів. Було прочитано накази командирів груп АК із інформацією про капітуляцію, а також останній, прощальний наказ командувача Варшавського корпусу АК, генерала Антонія Хрусцеля («Монтера»). Було завершено впорядкування канцелярій, присвоєння відзнак та нових військових звань. Командувачі окремих загонів доручили солдатам, яким довіряли, сховати частину зброї та документів.
          4 жовтня 1944 р. o 10:00 перші загони солдатів АК почали переходити через рубіж, що відділяв зайняту досі ними територію віт тієї, де був ворог. Солдати формували стислі колони і йшли у полон, прямуючи до табору в Ожарові. У цей день Варшаву покинув 15 повстанський полк Армії Крайової (понад 1.500 солдатів і офіцерів), який був розташований у Північному Середмісті. Решта загонів вийшла з Варшави 5 жовтня 1944 р. Загони повинні були зібратися у цей день о 9:00 годині ранку. Загони Південного Середмістя (72 повстанський полк АК) виходили вулицею Снядецьких, а з Північного Середмістя – вулицею Вольською.


Генерал Тадеуш Бор-Коморовський йде у німецький полон

          На чолі південної групи йшло Головне командування Армії Крайової, а на чолі північної – командування Варшавського округу АК. Офіцери, а також молоді хлопці і дівчата йшли, згруповані у свої бойові формування. В них була трофейна зброя або така, яку було виготовлено у повстанських майстернях. Після того, як вони пройшли крізь караул свого найвищого командування, загони опинилися між німецькими постами. Тоді надійшла найболісніша хвилина – складання зброї. У більшості випадків здавалася зброя, свідомо ушкоджена повстанцями, щоб німці вже не могли нею скористатися.

    
Повстанські загони по дорозі в Ожарув

          В оточенні конвоїрів, повстанці вирушили у західному напрямку. Вже у сутінках змучені полонені з Південного Середмістя дійшли до Ожарова, пізніше надійшла колона з Північного Середмістя. У той самий день на залізничний вокзал в Ожарові було привезено – у супроводі ескорту автомобілів – генерала Тадеуша Бора-Коморовського та офіцерів Головного командування. У спеціальному поїзді їх вивезли у місцевість Круглянкен [польська назва Круклянки – прим. пер.] під Гіжицько. Генерал «Бор» спершу перебував у Круглянкен, пізніше – разом із вищим командуванням та офіцерами АК – почергово у Офлагу 73 – Нюрнбергг - Лангвассер під Нюрнберггом, в Кольдитці, Кенінгштейні та в Лауфен. Разом із ним перебувало п’ятеро інших генералів, які взяли участь у повстанні:
          Антоні Хрусцєль, псевдонім «Монтер» - командувач Варшавського корпусу АК
          Тадеуш Пелчиньскі, псевдонім «Гжегож» - заступник командувача AК
          Альбін Скрочиньскі, псевдонім «Лашч» - комендант Варшавського округу АК
          Казімєж Савіцкі, псевдонім «Опір», «Прут» - Головне командування АК
          Тадеуш Коссаковскі, псевдонім «Кристинек» - Головне командування АК

          14 квітня 1945 r. у Лауфені з’явилися гестапівці – вони вимагали від коменданта табору видати їм поляків. Невпинно наближалася поразка гітлерівської Німеччини і комендант, не бажаючи брати на себе відповідальність, відмовився виконувати вимогу. Інтерновані у Лауфен англійці та американці ‒ через підкупленого ними німецького солдата ‒ повідомили про це швейцарському посланнику, Фельдшереру, який перебував поблизу табору. Швейцарець розмовляв із німецьким генералом, комендантом таборів для військовополонених у південній Німеччині. Комендант упевнив швейцарця у тому, що поляків не вивезуть з Лауфен.
          Попри те польські генерали були вивезені 12 годинами пізніше у Шталаг XVIII 317 В /нім. С/, що знаходився у місцевості Маркт Понгау в Австрії. Фельдшерер, якому про це повідомили, ще раз звернувся у справі польських генералів, цього разу до шефа Управління з питань військовополонених, обергруппенфюрера СС Готлоба Бергера.
Фельдшерерові вдалося переконати німця у тому, що він сам повинен бути зацікавлений у передачі полонених під опіку нейтральної Швейцарії.
          В результаті дипломатичних дій швейцарця, Бор-Коморовський та інші генерали поїхали разом із швейцарським аташе в напрямку кордону Швейцарії у машині, на якій були знаки Міжнародного Червоного хреста. По дорозі їх затримав блок-пост 103 американської дивізії та скерував у штаб, що містився в Іннсбруку. Американці перевезли їх до вже звільненого офлагу VII А у Мурнау, де перебувала більшість польських генералів, яких було взято у полон в 1939 році.
          Відповідно до постанов угоди про капітуляцію, в місті на декілька днів залишився допоміжний (асистентський) батальйон. Він складався з трьох озброєних рот АК – це було близько 300 солдатів з батальйону «Кіліньскький» и близько 120 – з батальйону «Мілош». 9 жовтня 1944 r. o 7:00 годині ранку асистентський батальйон АК покинув свій штаб на вул. Хмєльній і розпочав марш до табору в Ожарові.

    
На шляху у перехідний табір

          Частина солдатів АК вирішила не йти у полон. Вони, без розпізнавальних знаків АК, пішли із цивільним населенням у табір в Прушкові. Серед них були, зокрема, солдати з Керівництва з питань диверсій Головного командування АК (скор. Кедив), які невдовзі поновили діяльність у підпіллі. Певне число повстанців добралося до лісів, що оточували Варшаву або переправилося через Віслу. Це були, зокрема, солдати Армії Народного Війська польського [поль. Армія Людова – формування утворене Польською робітничою партією 1 січня 1944 року; ця армія була ідеологічним противником АК – прим. перекладача], які не отримали статусу учасників бойових дій, отже в них не було іншого вибору. Декому з них – з метою врятування життя – було видано членські квитки АК. Серед тих, хто йшов у полон, були також солдати єврейського походження, які укривалися у своїх братів по зброї.


Від’їзд у табір

          6 жовтня 1944 р. з Ожарова виїхав перший потяг с полоненими повстанцями. Через дві доби він доїхав до шталагу 344 у місцевості Ламсдорф (поль. назва Ламбіновіце) в Опольській Силезії. Це був найстарший і найбільший табір для військовополонених на території Третього Рейху. 6 і 7 жовтня 1944 року у таборі в Ламсдорфі опинилося 5.789 офіцерів, сержантів, старшин і рядових, в тому числі група з 600 неповнолітніх солдатів-повстанців, віком від 12 до 18 років. У цьому таборі військовополонені перебували до 18 жовтня 1944 року. Потім їх розвезли у різні табори для військовополонених: у Вольденберг, Гросс-Борн, Мурнау, Мюльберг, Зандбостель, а також у Берген-Бельзен.
          7 жовтня 1944 р. Ожарув покинув 36 полк повстанців. Через дві доби потяг із ними прибув у Шталаг XI В Фаллінгбостель. Це був табір для військовополонених, які потрапили сюди після вересневої кампанії 1939 р.
          Загалом з усіх районів Варшави у німецький полон потрапило понад 15 тисяч військовослужбовців – учасників Варшавського повстання, в тому числі 6 генералів. 11.668 пройшло через перехідний табір в Ожарові, інші – через табори в Скєрнєввіце і Прушкові.
          Списки осіб, які мали бути перевезені у табори в Німеччині, підготовлялися Вермахтом дуже ретельно. Окрім основних даних, таких як: ім’я і прізвище, дата і місце народження, ім’я батька та дівоче прізвище матері, у цих списках було вказано також: військове звання, місце і дату взяття у полон, а також адресу найближчої родини в Польщі і уваги про стан здоров’я. На основі цих документів військовополонених керували у такі концтабори: Шталаг 344 Ламсдорф, Шталаг X Б Зандбостель, Шталаг XI A Альтенграбов, Шталаг XI Б Фалінгбостель, Шталаг XI Ц Бат Сульца, Шталаг VIII Ц Саген (поль. назва Жагань), Шталаг XI Д Нюрнбергг, Шталаг IV Б Мюльбберг.


Мапа німецьких таборів для військовополонених, у яких перебували учасники Варшавського повстання

          Перебування у таборі в Ожарові було коротке – від 4 до 15 жовтня 1944 р. Умови життя у ньому були кричущі. Хоча табору пильно стерегли німці, жителі містечка Ожарув, незважаючи на суворі заборони німців, дуже швидко надали військовополоненим санітарну та харчову допомогу. Надання допомоги організували: Управління ґміни, Головна опікунська рада та Польський Червоний хрест. У цих організаціях працювали референти служб Армії Крайової: інтендантства, Громадянських кадрів, а також санітарної служби (у ній був лікар Антоні Орсік, псевдонім «Боньча»).
          З Ожарова у постійні табори для військовополонених повстанці перевозилися у жахливих умовах – німці використовували вагони для перевезення худоби, із ґратами. Багато військовополонених померло або загинуло по дорозі, або під час перебування у таборі.
          Організацію системи таборів для військовополонених в Німеччині було завершено ще до початку Другої світової війни. Для офіцерів було утворено офлаги, для сержантів, старшин (молодших офіцерів) та рядових – шталаги. Табори позначалися номерами військових округів, у яких знаходилися. Питання ставлення до військовополонених, а також доля хворих і поранених у чинних арміях обговорювалися Женевською конвенцією від 27 липня 1929 року, яку доповнювала т.зв. Конвенція Червоного Хреста. Відповідно до них, військовополоненого слід було після затримання зареєструвати і відвезти у табір, що знаходився здалеку від зони воєнних дій. До військовополонених повинні були ставитися шанобливо. Їх можна було направити на роботу, відповідну до стану здоров’я, слід було помістити у приміщенні, де не порушуватиметься людська гідність військовополонених, а харчування повинно було бути таким, як в армії сторони, яка взяла у полон.
          Країна, на території якої перебували військовополонені, була зобов’язана інформувати Міжнародний Червоний хрест про чисельність та місця перебування полонених. У таборах для військовополонених обов’язок роботи поширювався на унтер-офіцерів та рядових, при чому скерування на роботи було залежне від стану здоров’я. Працювати могли лише здорові військовополонені, а наглядати за ними – унтер-офіцери. За роботу військовополонені повинні були отримувати платню, вони мали також право отримати один вихідний день впродовж тижня. За Женевською конвенцією, військовополонені не могли працювати із військовим обладнанням. Попри те, солдати, які опинилися у полоні, працювали на полігонах, на виробництві амуніції, у будівництві аеродромів. Їх також примушували працювати у сільськогосподарських маєтках та закопувати у землю людські останки. Німці свідомо хотіли знищити полонених, тому примушували їх працювати, часто крали в них пайки з їжею. За таких умов єдиною можливістю збереження здоров’я було одержання продуктових посилок від родичів та гуманітарних організацій. Оскільки військовополонені працювали понад свої сили, в умовах, що створювали небезпеку для здоров’я та життя, при недостатньому харчуванні та поганому ставленні, це викликало нещасні випадки та часті хвороби.
          Найбільше число повстанців (5.789) потрапило у перехідний Шталаг VIII Б-344 Ламсдорф (Ламбіновіце). Серед них була група неповнолітніх солдатів-повстанців – це були хлопці та юнаки віком від 12 до 18 років. Перша група прибула у Ламсдорф 6 жовтня 1944 року. Це були солдати 15 і 21 полку піхоти АК. Їх перевозили у нелюдських умовах, по 80 осіб у товарному вагоні. Зі станції вони були змушені майже бігти (це був марш, що переходив у біг) 6 кілометрів, доки дісталися табору. Коли колона увійшла на територію табору, полоненим не дозволили черпати воду з двох колодязів, що знаходилися там. Лише після того, як до німецького генерала звернувся полковник Францішкек Ратай (псевдонім «Павел»), командувач 15 Полку піхоти Армії Крайової, полоненим дали воду, а ввечері – хліб. Полонених залишили просто неба на цілу ніч на площі повірок. Лише наступного дня – після ревізії та після того, як у полонених відібрали усі коштовні особисті речі ‒ німці дозволили повстанцям розійтися у бараки. При цьому наказали зняти біло-червоні пов’язки, що викликало рішучу відмову. Полонених поселили у брудних, нещільних бараках, де було повно клопів, були вибиті шиби, а дахи протікали. Бараки не опалювалися. У якості тюремного туалету використовували ями, викопані у землі, а умивальниками були балії, наповнені холодною водою.
          У цьому таборі полонені перебували до 18 жовтня 1944 р. Після одержання ними номерів полонених, їх порозвозили до різних таборів для військовополонених на території Німеччини і Австрії, зокрема у Вольденберг, Гросс-Борн, Мурнау, Мюхльберга, Зандбостель, а також у Берген-Бельзен. Офіцерів помістили в Офлагах, зокрема у Мурнау.
          Потяг із військовополоненими з 36 піхотного полку АК виїхав з Ожарова 7 жовтня і через дві доби доїхав до Шталагу XI Б Фалінгбостель біля Ганновера. Тут до полонених ставилися краще, аніж у Ламсдорфі. Це був постійний табір, тут, зокрема перебували полонені з Вересневої кампанії 1939 року. Табір знаходився на болотистих теренах. Польські військовополонені осушували багна та видобували торф. Починаючи з 22 січня, звідти також повстанців керували у різні табори для військовополонених.


Шталаг XI Б Фалінгбостель

          Потяги з Ожарова поїхали також безпосередньо у шталаг XB у Зандбостель, у філіал табору (Zweilager) у Берген-Бельзен. Повстанські госпіталі та поранених було завантажено на Західному залізничному вокзалі та скеровано у табір-шпиталь в Зетхайні (у цьому потязі опинилося 586 жінок). У табір-шпиталь у Зетхайні IV-B/Z, що був філіалом Шталагу IV-Б у Мюльбергу біля Дрездена, потрапило близько 1.600 полонених, в тому числі 1.000 поранених і хворих, 40 лікарів i декілька сотень медичних сестер, санітарок та адміністративного персоналу.


Санітарки Варшавського повстання на шляху у полон

          Друга група поранених виїхала із Прушкова у шталаг XIA у місцевості Альтенграбов та Грос-Любарс біля Магдебурга; там опинилося близько 445 жінок. У Табір в Альтенграбові потрапило близько 2.500 поранених і хворих. Важкопоранених розмістили у лікарні A, частину – у шпиталі у філіалі табору у місцевості Гросс Любарс, а інших – у бараках та наметах, що були встановлені на території спортивної площадки, оточеної колючим дротом. Польські військовополонені-лікарі старалися – за можливістю – надавати допомогу братам по зброї. Це було дуже важке завдання. Бракувало основних лікарських засобів, хірургічних інструментів та перев’язувальних матеріалів. З цього приводу до кінця жовтня померло декілька десятків поранених в’язнів.


Від’їзд поранених

          Загалом з повстанських шпиталів було евакуйовано близько 4.900 поранених: 500 – з Мокотова, 400 – з Жолібожа i 4.000 – з Середмістя. Більшість із низ було перевезено до шпиталів для військовополонених у Німеччині. Частину поранених було залишено у декількох місцевостях з західних передмість Варшави, а також у Скєрнєвіце та Лодзі. Перші потяги із пораненими вирушили з Варшави 7 жовтня 1944 р.
          Лише наприкінці листопада у Мюльберг надійшла перша допомога від Червоного Хреста в Женеві. Полонені перебували у двадцятьох дерев’яних бараках, які декількома днями раніше покинули італійці. Бараки були примітивно обладнані та повні клопів. Польську частину табору було відокремлено від решти подвійним рядом колючого дроту. Територія, яку оточували вартові башти, із настанням сутінок освітлювалася рухомими рефлекторами. Каналізації у таборі не було; нечистоти виносили із туалетів та виливали у т.зв. клозети. Воду брали з насосних колодязів – був один колодязь на чотири бараки. На увесь табір була одна лазня, до якої в’язнів вели під конвоєм раз на тиждень.
          Пори примітивні умови, польський комендант табору, полковник доктор Леон Стрель організував у Зейтхайн IV-B/Z лікарню, яка працювала дуже ефективно. Там навіть було пологове відділення. Операції, що у незмірно важких умовах виконував головний хірург, полковник доктор Тадеуш Бентковскі, викликали подив німецьких хірургів, які приїздили з Дрездена в якості спостерігачів. У цій лікарні працювала також група терапевтів.
          В’язні табору Зейтхайн зайнялися художньо-естрадною діяльністю. Працювали гуртки з вивчення іноземних мов, велося вдосконалення професійних здібностей, читалися тематичні лекції. Група медиків табору зустрічалася щотижня, щоб обговорити складні випадки, а досвідчені лікарі надавали поради та консультації своїм молодшим колегам.
          Навесні 1945 року зі сходу почала наближатися лінія фронту і виникла можливість евакуювати табір на захід, до Бремена. Вночі з 21 на 22 квітня 1945 р. німецький комендант табору, Оберштарцт Люке викликав полковника Стреля і заявив йому про одержання наказу виходу з табору разом із працівниками. Він міг забрати з собою добровольців з числа військовополонених, але лише тих, хто витримає марш пішки на далеку відстань. Військовополоненим не гарантувалося харчування, проживання та транспорт. Відбулася нарада, у якій взяли участь лікарі, офіцери та представники військовополонених, які проживали в бараках. Було прийняти рішення залишитися на місці.
          Німецький комендант табору передав полковникові Стрелю ключі від складів із продовольством, а також частину зброї. Цієї ж ночі німці покинули табір. Польські військовополонені увійшли на вартові вежі, а також встали біля входів і встановили варти біля складів із продовольством – за словами німецького коменданта, там були запаси їжі на три місяці. 23 квітня у район табору проникли перші загони Радянської Армії, проте, через декілька годин вони відступили у східному напрямку. Разом із ними вирушила величезна колона французьких, італійських та радянських військовополонених, а також кільканадцять осіб з польського персоналу та одужуючих. Решта залишилася на місці, очікуючи остаточної нормалізації ситуації. Після повного визволення табору він ще деякий час був свого роду перехідним табором для звільнених військовополонених, які напливали сюди з усіх-усюд. Сюди прибували також в’язні концентраційних таборів та цивільне населення, вивезене на роботу. Такий стан тривав до липня 1945 року. Потім шпиталь евакуювали у Торунь, а через декілька місяців ліквідували.
          Після розвезення у різні табори для військовополонених, повстанців часто керували на різноманітні примусові роботи – нім. Арбайтскомандо. Вони працювали, зазвичай, у каменоломнях, на сільськогосподарських роботах, на будівництві автодоріг та аеродромів, а також у збройній промисловості. В останніх двох випадках це було порушенням Женевської конвенції. Один з її пунктів вказував на те, що військовополонений не може працювати на військових об’єктах та на підприємствах, де виготовляють зброю. У примусової роботи була одна позитивна риса – вона переривала нудьгу та безнадію перебування у таборі. Ця робота, зокрема у каменоломнях, не завжди була легкою. Погане харчування не компенсувало витрат сил та енергії, пов’язаних із важкою фізичною працею. Можна вважати, що найкращою була робота у сільському господарстві – працювати було легше, а харчування було набагато кращим.
          Загалом стало кращим також ставлення охоронців до полонених. Німці, розуміючи, що війна незабаром закінчиться, щоразу рідше дозволяли собі насильство та знущання над військовополоненими. Перші прояви хаосу та дезорганізації Третього Рейху сприяли спробам втечі військовополонених. Військовополонені – повстанці пробували дістатися до Польських Збройних сил на Заході. Вони знали про ситуацію у Польщі та одержували інформацію про те, що члени Армії Крайової стають жертвами переслідувань з боку радянської влади та вивозяться углиб СРСР. У переважній більшості, втечі закінчувалися невдачею. Утікачів відвозили назад у їхні табори, де вони потрапляли у карцер або у штрафний батальйон.
          Повстанці-офіцери з перехідних таборів потрапили у Офлаг II Ц у Вольденбергу на Помор’ї та у Офлаг VII A Мурнау у Баварії – під Мюнхеном.
Табір у Вольденбергу був призначений для польських офіцерів та їхніх ординарців і був розташований на відстані близько 1 км від міста Добєгнєв. Він займав площу близько 25 гектарів. Його почали будувати на зламі 1939 і 1940 років і остаточно завершили будівництво у другій половині 1941 року. Табір будувало приблизно 500 польських солдатів. Вони – попри важкі погодні умови та сувору зиму – були розквартировані у дерев’яних бараках і під наметами. Врешті-решт на цій території побудували 25 цегляних житлових бараків, де проживали військовополонені. Кожен барак був розділений на дві частини невеликою примітивною вмивальнею. Було побудовано також 6 будинків, де були розміщені лекційні зали, а також майстерні, польська адміністрація табору тощо. Окрім цього було збудовано 2 кухні, а також будинки, де розмістилися: їдальня, театральний зал, кав’ярня, лекційна зала та трав’яна аптека/пункт продажу лікувальних трав. На території, що прилягала до табору, були: шпиталь, різного типу майстерні, лазня та карцер. Окремою частиною табору були будинки комендатури. Увесь табір був оточений подвійним парканом з колючого дроту (завширшки 2 м і заввишки 2,5 м). Навколо табору було встановлено 8 вартових башт із легкими та важкими кулеметами, рухомі рефлектори, а також телефонні апарати. Окремі частини табору були відокремлені одна від одної парканом з колючого дроту. З організаційної точки зору, Офлаг ІІ Ц був розділений на дві частини: Табір «Схід» та Табір «Захід», а кожен з них – на три батальйони (в батальйоні було близько 1 тис. військовополонених). Батальйони були розділені на роти (по 2 у кожному бараку).
          Найбільше число військовополонених в історії табору – це 6.740 осіб, в тому числі 5.944 офіцерів і 796 осіб із нижчими військовими званнями. Після капітуляції Варшавського повстання сюди потрапили також повстанці – офіцери АК.
          Наближалася лінія фронту і німці почали евакуювати табір. 25 січня було евакуйовано полонених з табору «Захід», а пізніше – також з табору «Схід». Останні були визволені радянськими військами 30 січня (під час пересування) у маєтку Дзєдзице під містечком Барлінек.
          Офлаг II Ц Вольденберг належав до категорії зразкових таборів для військовополонених, де не було разючих порушень Женевської конвенції.
          Табір у Мурнау був розмірами 200x200 метрів. У ньому було декілька бараків, гаражі, площадка для повірок, вартова башта та будки охоронців. Увесь табір був оточений колючим дротом із вартовими баштами, на яких були рефлектори. У кожному розі табору були кулемети. Полонених розмістили у декількох будинках /блоках/. В окремих блоках розмістили офіцерів відповідно до їхнього звання. Від моменту початку вересневої кампанії 1939 р. у таборі перебувало близько 1.000 польських офіцерів.


Офлаг VII A Мурнау

          У найважчий момент – після падіння Варшавського повстання 1944 року – у таборі перебувало близько 5.000 офіцерів, головно поляків. Тут були повстанці, зокрема брати Марковські з угрупування «Башта», у тому числі Ян – із своїм невідлучним акордеоном та піснями Армії Крайової. Невдовзі увесь табір почав наспівувати пісні «Санітарка Малгожатка» та «Марш Мокотова».
          Після падіння повстання у табір – із групою солдатів АК – прибув майор Латишонок – радянський офіцер з відділень генерала Берлінґа, командувач загону Народного Війська Польського. Це був єдиний загін, якому вдалося переправитися через Віслу у Варшаву, що боролася із ворогом – і надати допомогу повстанцям. У другій половині вересня 1944 року майор Латишонок боровся пліч-опліч із угрупуванням «Радослав» в районі Черняков. Спочатку він – разом із своїми солдатами – потрапив у табір Зандбостель. У Мурнау перебував також ротмістр Вітольд Пілецький (псевдоніми: «Вітольд Побратим», «Томаш Серафіньскі»). Наприкінці 1940 року він дозволив, щоб його заарештували і вивезли на територію концтабору Аушвиц. Пілецький хотів здобути там інформацію про умови, у яких перебували в’язні. У квітні 1943 р. Вітольд Пілецький втік з Аушвиц і склав командуванню АК докладний рапорт. Під час Варшавського повстання він боровся із ворогом в угрупуванні «Хоробрий-2», що розташовувалося у Середмісті.
          Після визволення Мурнау Пілецький потрапив у 2 Корпус в Італії. У жовтні 1945 р. повернувся до Польщі, де організував розвідувальну мережу. Вона збирала інформацію про актуальне положення в державі і долю солдатів АК. Польські комуністичні органи державної безпеки впіймали його, застосували тортури, оскаржили у шпигунстві на користь польського емігрантського уряду в Лондоні. Вітольд Пілецький одержав смертний вирок і був страчений пострілом у потилицю. Це сталося у в’язниці в районі Мокотув, на вул. Раковєцкій в Варшаві.
          22 березня 1945 року до офлагу Мурнау прибув ще 381 офіцер, евакуйований з Офлагу Ц Вольденберг. У період, що безпосередньо передував закінченню війни, гітлерівці запланували ліквідацію полонених – польських офіцерів. Німецький комендант табору у Мурнау, полковник Остер повідомив генералові Руммелю (польському комендантові табору) про те, що штаб-квартира гестапо у Мюнхені звернулася до Берліна з певним проханням. Йшлося про те, щоб табір у Мурнау був переданий у підпорядкування штаб-квартирі гестапо з метою «…його очищення від незмірно ворожої атмосфери серед полонених». Небезпека загибелі польських офіцерів висіла над ними доти, доки табір не був визволений американцями.
          29 квітня 1945 р., коли у офлагу відбувалася повірка, надлетів літак із польськими розпізнавальними знаками. Він зробив коло над площею повірок, давав якісь сигнали і відлетів. Невдовзі після того на шосе з’явилися американські танки. Одночасно з боку Мурнау наближалися 2 німецькі автомобілі. Вони зупинилися, коли з-за кута виїхали танки. Німці не сподівалися цього. Офіцер СС, який їхав у першому автомобілі, відкрив кулеметний вогонь. У той самий час другий офіцер вискочив з автомобіля, але американці застрелили обох цієї ж миті. Було вбито також німців, які їхали у другому авто. Серед вбитих німців був генерал СС Флік, який їхав у табір, щоб дізнатися про ситуацію. У його портфелі було знайдено листа, підписаного власноручно Гіммлером. У цьому листі Гіммлер наказував розстріляти усіх польських офіцерів, які перебували у Мурнау – загалом 5.000 осіб. У розпорядженні Фліка була група есесівців на 40 бронемашинах, яка вирушила з Мюнхена. Можна припустити, що есесівець хотів вивести офіцерів на повірку і розстріляти їх там, використовуючи кулемети, що були встановлені на вартових баштах.


Командувач відділення СС та його ад’ютант, вбиті американцями

          Коли німців було знищено, один з американських танків розтрощив браму та в’їхав на площу повірок. Представник військовополонених привітав американських солдатів. Він говорив англійською. Командувач екіпажу танку покивав головою і сказав польською: «Моє прізвище Шевчик. Ми прийшли визволити вас». Він був родом з міста Каліша.
          На мапі таборів для військовополонених у Третьому Рейху можна побачити, що впродовж декількох місяців – від капітуляції Варшавського повстання до моменту капітуляції Німеччини – полонених повстанців постійно переводили з табору у табір. На такий стан речей впливало, ймовірно, «згущення» таборів перед прибуттям у них повстанців, а також наближення фронтів, що викликало евакуацію таборів углиб Третього Рейху. Більшість повстанців було евакуйовано у табір Зандбостель X Б неподалік Гамбурга. Загалом, наприкінці війни німці зібрали у цьому таборі близько 15.000 польських військовополонених і багато тисяч в’язнів інших національностей.
          У перші дні квітня 1945 р. у Зандбостель прибули гестапівці. Німецький комендант табору видав їм полковника «Вахновського» (Кароля Зємского) та полковника «Живителя» (Мєчислава Нєдзєльського), а також 27 інших офіцерів повстання, переважно членів Керівництва диверсії Армії Крайової (Кедив). Їх було оскаржено у створенні таємної організації та у намірі взяття табору силою. Заарештованих офіцерів перевезли у концентраційний табір у Неугамме. Існувало побоювання, що їх замучать. Про небезпеку, що загрожувала їм, норвежці і данці, які перебували у таборі, поінформували місію Червоного Хреста. На чолі з племінником короля Швеції, графом Фольке Бернадотте, вона відвідувала у той час табори. Бернадотте звернувся до Гіммлера, який був зацікавлений у гарних відносинах із шведом. Він мав намір скористатися його посередництвом на переговорах з антигітлерівською коаліцією з питання припинення вогню. Отже, він дав згоду на звільнення польських офіцерів. Їм повернули мундири і вивезли у Кельн, де помістили у «виховному таборі» (Arbeitserzie-hungslager) в місцевості Гессе-Руссе. Звідти вони були скеровані у Шталаг E у місцевості Шверін, а потім – у Офлаг X Ц у Любеку. Там 2 травня 1945 р. їх визволили англійці.
          Наприкінці квітня 1945 р. більшість полонених було евакуйовано з Зандбостель у Бад Шварц під Любеком. 1 травня 1945 року їх визволили британські війська. Польські військовополонені, які не були евакуйовані у Любек і залишилися в Зандбостель, були визволені 29 квітня 1945 р. канадськими танкістами.
          Кільце антигітлерівської коаліції навколо Третього Рейху стискалося щоразу щільніше, отже армії переможців визволяли усе нові і нові табори для військовополонених. В залежності від географічного положення таборів, визволителями були або Червона Армія, або американці і англійці. Частина військовополонених, визволених Червоною Армією, пробувала потрапити на Захід і вступити у лави Польських Збройних сил на Заході. Особливо це стосувалося солдатів, які раніше проживали на колишніх польських землях, що у 1939-1940 роках було втілено у СРСР. Багато варшав’ян також приймало рішення не повертатися на Батьківщину, оскільки до них доходили інформації про те, що НКВС та комуністичний режим переслідують членів АК.
          Повстанці, які обрали еміграцію, переїздили головним чином у Великобританію, Канаду та Сполучені Штати. Багато з них залишилося там до кінця життя. Часто доля не була для них ласкава. Колишні вельми шановані офіцери, яки мали багато заслуг перед Батьківщиною, були змушені працювати охоронцями, кур’єрами, швейцарами, ліфтерами та офіціантами. Дехто – після багатьох років життя в еміграції – повернувся до Польщі. Більшість молодих повстанців вирішила повернутися на Батьківщину. Їхні долі склалися по-різному. Дехто був арештований, пройшов через судовий процес, одержав вирок багаторічного ув’язнення і навіть смертної кари. Ставлення до солдатів АК, яких називали «запльованими карликами реакції», змінилося лише після 1956 року.


підготував: Мацей Янашек-Сейдліц

переклад: Ірина Кулеша



Copyright © 2016 SPPW1944. All rights reserved.