Вперше територію заводу було використано як перехідний табір 1939 року. На підставі отриманих інформацій та спогадів одного з нечисленних свідків встановлено, що під час вересня 1939 року в табір потрапили офіцери та підхорунжі Польського Війська. Під час облоги Варшави німці ставилися до них як до заложників.

          Спохади про жорстоке ставлення до в’язнів записав один з них – скаутмайстер РП, кандидат наук Анджей Ферстен. Більшість в’язінв табору була пізніше убита або померла в різних обстановках.

          В 1944 році перехідний табір функціонував з 6 серпня по 10 жовтня 1944 року. В табір було гнано транспорти населення з наступних районів Варшави, що потрапили в руки окупанта. Інші групи населення приїжджали товарними вагонами. В’язні перебували в незвичайно примітивних умовах, у виробничих залах. Їх позбавлено всякої допомоги та опіки.

          Табір носив типово перехідний характер. В’язні перебували в ньому протягом 2-3 днів. Одні транспорти з людьми відходили, інші приходили. Після жорстокої сегрегації та частого розділення родин, в’язнів відправлено в концтабори або до примусової праці до Третього Рейху. Кільканадцять відсотків людей, визнаних непрацездатними (переважно недорозвинені, туберкульозники, поранені цивільні особи, вагітні жінки, матері з дітьми, що не досягли 15-річного віку, жінки, що досягли 50 років та старці) вивезено в табори до Генеральної Губернії. Люди вивезені на примусову роботу потрапляли в перехідний табір у Вроцлаві, а звідти на південь Німеччини або в перехідний табір під Берліном, а наступно до північної Німеччини. Варшавських повстанців, молодих людей та польську інтелігенцію відправлено в концтабори в Аушвіць, Маутхаузен та Штутхоф.

          Завдяки умілим діям членів Польського Червоного Хреста , що працювали на території табору, вдалося нелегально видобутись з табору багато людей, м.ін. президента Войцеховського. Кількасот людей було звільнених табірним керівництвом та перевезених у період реконвалесценції в поблизькі лікарні.

          Табір був огороджений понад 2-у метровою бетонною стіною. На його території знаходилося 9 виробничих залів призначених для в’язнів. Кожний зал був огороджений окремо плотом з колючого дроту та контрольований німецькими постами. Особливо уважно були стережені залі 7 та 8, де перебували варшавські повстанці, що здалися зі зброєю в руках, були схоплені або мали пов’язку на руці,а також люди, що перебували поблизу проведених боїв.

          Після падіння Варшавського повстання 1944 року, Варшава стала мертвим та безбронним містом. Внаслідок божевільного наказу Адольфа Гітлера непокірне місто було стерте з поверхні землі, а протягом наступних трьох з половиною місяців спеціальні відділи Verbrennugskommando за допомогою вибухових матеріалів та вогнеметів з німецькою систематичністю руйнували дім за домом, район за районом місто, що перед війною було звано Парижем Сходу.
Зі зруйнованих домів грабили все, що мало матеріальну вартість. Решту нищили. Варшава практично перестала існувати. В період з 3 жовтня 1944 по січень 1945 було висаджено в повітря або спалено німцями близько 30% передвоєнного варшавського стану забудови. Було знищено на 5% більше будинків, ніж під час тривання 2-місячних повстанських боїв. У січні 1945 року в покинуті німецьким гарнізоном варшавські руїни ввійшли совєтські та польські війська.

          На початку 1947 року навпроти вїзних воріт номер 5 колишнього табору в Прушкові було відкрито „Меморіальну дошку Жертв Табору”. Однак тільки під кінець 70-их років за ініцятивою Заводу Ремонту Залізничного Табору піднято рішення про будову пам’ятника. Пластичний проект був виконаний професором Олександром Хансеном, а місце будови пам’ятника контролювалося працівником заводу Яном Еліашевським, який в дитинстві був в’язнем табору. Відкриття та урочисте посвячення пам’ятника відбулося 28 квітня 1990 року в сотну річницю створення заводу. Пам’ятник має форму розлогої просторової композиції, що складається з 11-ох символічних поодиноких елементів замкнених в одну пластичну єдність.