Санітарна служба під час Варшавського повстання

Воля

          Встановлення повстанцями контролю над районом Воля мало ключове значення для подальшого ходу Повстання. Район Воля захищав місто з заходу, гарантував зв'язок із Жолібожем та Кампіноською пущею. Таке ж важливе значення Воля мала для німців. Якщо б їм вдалося виштовхнути повстанців з вул. Вольської у напрямку мосту Кєрбєдзя, німецькі війська могли б зв’язатися із фронтовими військами на правому березі Вісли, у той же час Середмістя було б розділене на окремі ділянки боротьби.
          На відміну від Охоти, у районі Воля перед повстанням не було великих і дуже сильних німецьких угрупувань. Однак, безпосередньо перед його початком сюди потрапили танки з танкової дивізії «Герман Геринг», що розмістилися в районі садів Ульріха між вулицями князя Януша та Гурчевською, в околиці Бемова, Бернерова та Горців. Важкі німецькі танки рухалися з заходу на схід Ієрусалимськими алеями та повз міст Понятовського у район Прага, щоб підтримати фронтові загони. Частина з них залишилася в садах Ульріха.
          Це мало фатальні наслідки для повстанців, оскільки у садах Ульріха були конспіративні склади, де зберігалася зброя для I i III районів округу АК «Воля». У цій ситуації не можна було до них дістатися.
          На території округу загалом перебувало близько 2.600 повстанців. Їхнім озброєнням були: 2 важкі кулемети, 16 ручних кулеметів, 132 протитанкові кулемети, 23 автомати, 310 пістолетів та близько 1.000 гранат. Округом керував майор Ян Тарновський, псевдонім «Валигора». Оскільки накази було віддано надто пізно, це спричинилося до того, що мобілізація у районі Воля проходила погано. 1 серпня у збірні пункти прибуло 40% солдатів, тобто близько 1.000 осіб.
          На території Волі, на фабриці Камлера (вул. Дзєльна, 72) була штаб-квартира Головного командування АК. Її охорону гарантувало дуже добре підготовлене Угрупування керівництва диверсії Головного Командування АК «Радослав». У його склад входили спеціально вишколені загони Армії Крайової: батальйони: «Парасоля», «Караул 49», «Зоська», «Кулак», «Мітла»; Танковий взвод «Вацек», Відділення Колегіуму A, Жіночий загін «Диск». У критичній ситуації угрупування «Радослав» могло бути використане як додаткова підтримка округу Воля. Нажаль, в оперативних планах округу не обговорювалося питання безпосередньої співпраці. Якщо йдеться про мобілізацію, угрупування мало схожі проблеми. У момент початку Повстання на збірні пункти прибуло лише 900 солдатів.
          Німецька сторона мала в районі Воля 4000 танкістів та танкових гренадерів дивізії «Герман Геринг», льотчиків на аеродромі Боернерово (район Бемово), солдатів Вермахту та СС, що мали підтримку формувань охорони залізниці «Бахншутц» та фабричної охорони «Веркшутц». Німецькі солдати були відмінно озброєні, їх підтримували танки та артилерія.
          В районі Воля повстанці виконали ряд вдалих операцій, зокрема, здобули трамвайне депо, казарми СС у школі ім. св. Кінги та фабрику Пфайфера. На шляху німецьких сил були встановлені чисельні барикади. Нажаль, була велика диспропорція сил, з цього приводу вже 2 серпня ініціатива перейшла на бік німців.
          3 і 4 серпня з Познані до Варшави на допомогу німцям прибули поліцейські, військові та загони СС. Командування ними обійняв генерал Хайнц Райнефарт. До Варшави направили також бригаду СС під командуванням СС-оберфюрера Оскара Дірлевангера, у склад якої входили кримінальні злочинці. До Варшави прибула також бригада РОНА (з рос.: Российская Освободительная Народная Армия) під командуванням генерала СС Мєчислава Каміньскького, ренегата та зрадника. У Штурмовій групі Діірлевангера були азербайджанці з I батальйону 111 полку «Азербайджан» та II батальйону «Бергман»; були також радянські військовополонені, які у перші дні серпня 1944 р., діючи під командуванням німців «прославилися» винятковою брутальністю щодо цивільного населення Волі. Мешканці Варшави називали їх «українцями», «монголами» чи то пак «калмиками».
          Розпочалися важкі бої, що супроводжувалися масовою різаниною та вбивствами цивільного населення Волі. Впродовж декількох днів в цьому районі було вбито 50.000 людей. Повстанські загони Округу III Воля, несучи великі втрати, розпорошилися по території району або пішли до загонів Середмістя, що вели боротьбу вздовж вулиці Товарної. Загони угрупування «Радослав», ведучи важкі бої, прорвалися у Старе Місто крізь розвалини гетто. Там вели подальшу боротьбу. 11 серпня німці оволоділи районом Воля та дісталися околиць пл. Міровського, таким чином перериваючи зв'язок Старого Міста із Середмістям.

          Якщо йдеться про санітарну службу та надання медичної допомоги повстанцям, то саме район Воля був найкраще підготовлений до початку Повстання. На території району знаходилися чотири великі лікарні на балансі міста: Лікарня району Воля, Лікарня св. Лазаря, Інфекційна лікарня св. Станіслава, а також Дитяча лікарня Карла і Марії. Кожна з них могла надати допомогу пораненим повстанцям. У мікрорайоні Чисте був великий лікарняний комплекс, який покинув Вермахт. Під час бойових дій поруч із повстанськими загонами було розташовано декілька санітарних пунктів.
          Вольська районаа лікарня знаходилася на вул. Плоцькій. Керував нею доктор медицини Юзеф Мар’ян П’ясецький. Лікарня була дуже добре оснащена і у ній усе було готове до початку Повстання. В лікарні була відповідна кількість перев’язувальних матеріалів, ліків, білизни та їжі. У лікарні працював колектив видатних хірургів. Тут було 480 ліжко-місць. Ця лікарня дуже швидко опинилася на головній лінії боротьби. Вже 2 серпня на її територію увійшли танкісти з дивізії «Герман Геринг». Вони попередили, що за ними йдуть загони піхоти, у яких воюють люди різних національностей. Від 4 серпня у лікарню почало поступати велике число поранених. Лікарню обстрілювали з бронепоїзда, що знаходився над залізничним віадуком. Оскільки персонал побоювався, що снаряди потраплять у поранених, їх перевели з палат у коридор.



Вольська районна лікарня


          5 серпня до директора лікарні дістався зв’язний з командування повстанців. Він наказав негайно евакуювати поранених у Середмістя. Це було зовсім нереально. Близько полудня до лікарні увірвалися перші німці. Директора, доктора П’ясецького, проф. Януша Зейланда і капелана, ксьондза Казімєжа Цєцєрського вони ввели у кабінет директора і там вбили пострілами з пістолета. Хворих та медичний персонал вигнали з будинку, сформували колону з кількох сотень осіб і погнали вулицями Плоцькою і Гурчевською у напрямку залізничного віадуку. За віадуком натовп зупинився у великому цеху в мікрорайоні Мочидло. Там німці витягнули з натовпу доктора Леона Мантеуффля и доктора Стефана Весоловського, а також дві медсестри. Направили їх у лікарню св. Станіслава, де утворювався німецький санітарний пункт.
          Інші особи, яких німці вигнали з лікарні, були вбиті у масовій екзекуції. Було розстріляно близько 60 працівників лікарні і близько 300 пацієнтів – чоловіків. На території лікарні залишилося близько 100 важкопоранених і хворих, а також один лікар, Збіґнєв Возьнєвскі, якого дуже хвалив пацієнт – німець за національністю. Із настанням сутінок німці припинили розстріли; ймовірно ті, хто залишився на території лікарні району Воля, вціліли. На 98 поранених та хворих в лікарні залишився один лікар та одна медсестра – монахиня католицького жіночого ордену шариток.
          6 серпня вранці на території лікарні був влаштований німецький перев’язувальний пункт, що зайняв увесь перший поверх. Німецький лікар, який керував пунктом, проявив людяність, тому поляки могли тут продовжувати свою роботу, а лікарня була захищена від пограбувань і погромів. Того ж дня на територію Вольської районної лікарні прибула вціліла частина персоналу Дитячої лікарні Карла та Марії, а також лікарні св. Лазаря. Разом із персоналом прибула невелика група поранених і хворих, врятованих від проведеного там погрому. Усю цю групу німці залишили у Вольській районній лікарні – вона мала стати лікарнею для усіх хворих з інших районів міста. Доктор Возьнєвскі – за підтримки групи лікарів, яких не повбивали в інших лікарнях, що знаходилися на території району – організував роботу у сплюндрованій лікарні. Німці обмежилися лише тим, що виставили охорону. Доктор Возьнєвскі організував групи, які ходили збирати у околичних городах картоплю і помідори; невелику кількість їжі йому вдалося здобути у спаленому монастирі сестер шариток на вул. Ґурчевській, 9. Пізніше він отримав дозвіл на доставку їжі з-поза меж Варшави. Підводи, що привозили харчі, їдучи назад, забирали хоча б декількох поранених. Підводи минали табір у Прушкові, а поранених вдавалося розмістити у місцевостях під Варшавою.
          Після того, як Повстання понесло поразку у Старому Місті, до Вольської районної лікарні почало спливати велике число поранених, санітарок та окремих лікарів, які вціліли після звірячих погромів, проведених німцями у тамтешніх лікарнях. 15 серпня з евакуйованої Мальтійської лікарні сюди привезли 34 поранених і хворих, 2 лікарів і ксьондза.
          9 вересня у Вольську районну лікарню прибув доктор Мантеуффель з дружиною. Він обійняв посаду головного хірурга. Це був період, коли німці вже надали повстанцям права, що були закладені у Женевській конвенції.
          4 вересня із Вольською районною лікарнею зв’язався доктор Едвард Ковальський, який прибув із групою населення Старого Міста у костел св. Войцеха в районі Воля – там німці утворили перехідний табір для варшавського населення, яке усували з міста. У пресвітерії храму доктор – за допомогою кількох осіб – організував санітарний пункт. Налякавши німців загрозою епідемії, він спричинився до того, що багатьох поранених – яким загрожувало катування у гестапо – вдалося перевезти у лікарню. Потім їх вивезли під Варшаву і вони не були у таборі в Прушкові. Ця система працювала аж до моменту, коли населення Варшави масово почало покидати місто після капітуляції Повстання, тобто після 2 жовтня 1944 р. Останні працівники Вольської районної лікарні, а також поранені покинули її 3 листопада 1944 р., переїхавши у військово-польовий шпиталь у Пшчеліні.
          Лікарня св. Лазаря, що спершу знаходилася на вул. Князівській, у період окупації була переведена в район Воля. Ця лікарня розташувалася у великому будинку на розі вулиць Лешно та Карольковій. Раніше тут знаходилася клініка для єврейських дітей та людей похилого віку, що була переведена у гетто. 1 серпня у лікарні перебувало декілька десятків хворих, близько 150 осіб медичного персоналу разом з родинами та двоє чергових лікарів. Пізніше, за наказом керівництва Повстання, сюди прибуло троє лікарів, які мали працювати у перев’язувальному пункті. На місті залишали легко поранених, важкопоранених направляли у Дитячу лікарню Карла і Марії. 5 серпня лікарня опинилася під вогнем атаки німецьких загонів. Цього дня у лікарні було близько 300 пацієнтів, в тому числі кільканадцять поранених німців, яких повстанці взяли у полон. Після обіду повстанців вигнали з об’єкту. Ввечері на територію лікарні увірвалися азербайджанці із Східного легіону Штурмової групи Дірлевангера.
          Розпочалася різанина поранених, хворих, персоналу та їхніх родин, а також цивільного населення, яке шукало у лікарні притулку. Було також багато дітей. Німці та їхні поплічники стріляли у вікна підвалів з кулеметної зброї, кидали у вікна гранати. Виводили людей з будинку і вбивали їх пострілом у потилицю.
У лікарні загинуло близько 1.200 осіб, дехто згорів живцем у будинках, підпалених після різанини. Завдяки тому, що за медичний персонал заступилися німці, яких лікували у цій лікарні, близько 50 медпрацівників відпровадили у лікарню св. Станіслава. Було вбито декількох лікарів, а також близько 30 медсестер – світських та черниць. Були вбиті також санітарки повстанської медичної служби, серед них – десять харцерок віком 16-17 років.
          Інфекційна лікарня св. Станіслава знаходилася на вул. Вольській, 37. З огляду на свій профіль, у перші дні Повстання вона зберігала повний нейтралітет. У той час лікарнею керував доктор Павел Кубіца. Коли повстанці приходили на перев’язки, він наказував їм полишати зброю ззовні і дотримувався того, щоб лікарня залишилася цивільною установою. 5 серпня німці підпалили фабрику Франашека, що була по-сусідству з лікарнею і вимагали відчинити головні ворота. Увірвалися всередину і застрелили працівника лікарні, який розкрив ворота. Після цього почали безладно обстрілювати вікна. Під час обстрілу загинув ксьондз Нєчуперовіч. Доктор Кубіца, який вільно володів німецькою мовою, зміг пояснити німецькому офіцеру, що це інфекційна лікарня, де немає ні операційної, ні хірурга. Йому вдалося затримати екзекуцію.
          У лікарні було утворено німецький санітарний пункт з лікарями з СС. У цей же день сюди привезли докторів Мантеуффеля й Весоловського, які врятувалися під час різанини у лікарні району Воля. Вони допомагали перев’язувати поранених німецьких солдатів. Потім лікарня перетворилася у штаб-квартиру бригади Дірлевангера. Вона залишалася там вже після завершення збройної боротьби.
          Після капітуляції Повстання у жовтні 1944 р. лікарню евакуювали у різні місцевості під Варшавою.
Дитяча лікарня Карла і Марії знаходилася на вул. Лешно, 136. Вона складалася з кількох павільйонів, що простягалися аж до вул. Житньої. Цю лікарню було обрано у якості санітарного пункту Угрупування «Радослав» – вона також була пов’язана із лікарнею св. Лазаря. Тут розмістився також головний санітарний пункт Керівництва диверсії АК. У годину «В» – тобто годину початку Повстання – сюди прибула команда санітарок, яка обійняла патрулі і санітарні пункти.
          У лікарню почало прибувати велике число поранених. Спочатку їх клали на матраци, що були прямо на підлозі. Наступного дня прибув транспорт із трофейною німецькою білизною, матрацами та ліжками – це дозволило організувати для поранених додаткові палати. В операційних палатах безперервно працювали дві-три групи хірургів. Їх підтримували місцеві лікарі.
          5 серпня, після важкої боротьби ввечері і вночі, лікарі Керівництва диверсії АК покинули лікарню. Разом із ними відійшли санітари Повстання, декілька осіб з допоміжного персоналу, а також легко поранені. Із важкопораненими залишився доктор Кміцікєвіч, прибулий зВольської районної лікарні. Вночі німці підпалили лікарню св. Лазаря, що знаходилася на відстані 200 метрів від лікарні Карла і Марії.
          6 серпня на території лікарні лежало 60 хворих дітей і близько 150 поранених дорослих, в тому числі декількох німців. Увійшовши на територію лікарні, німці вигнали більшість персоналу на вулицю, наказуючи їм покинути поранених і хворих. Частину поранених вдалося вивести, решта загинула у підпалених будинках. Частину персоналу і хворих дітей залишили у господарчому павільйоні, інших погнали вбік вул. Гурчевської. На розі Млинарської застрелили наступних людей. Німці вимагали, щоб до них вийшов комендант лікарні. Зголосився доктор Кміціківіч, якого негайно застрелили. Ймовірно, це врятувало від смерті інших лікарів.
          Ця група дісталася лікарні району Воля. Там відокремили лікарів і медсестер, а поранених завернули назад. Пізніше їх застрелили біля лікарні. Діти і медсестри з господарчого павільйону також дісталися Вольської районної лікарні. У тій групі було 36 дітей, а також близько 50 хворих та поранених. Решта дітей у паніці розбіглася по околиці. Наступного дня вдалося відшукати лише одну дитину. Іншу групу з тієї лікарні, у якій було 60 осіб, скерували у форт Бема, де звільнили лікарняний персонал, а також особи похилого віку.

          Загони угрупування «Радослав» мали свою санітарну службу.
          Батальйон «Mітла» ще до Повстання підготував військово-польовий шпиталь на вул. Свободи, 14. Там були три приміщення: вузька кімнатка, що виконувала роль операційного залу, приймальний покій для поранених із 10 ліжко-місцями та клуб, який перетворено у шпитальну палату. Комендантом і керівником шпиталю був підпоручик Стефан Следзьєвский, псевдонім «Алагер», лікарем був студент V курсу медичної академії Януш Анижевський. Санітарна служба складалася з понад 20 дівчат. Під час бойових дій тут виконували нескладні операції під внутрішньовенним наркозом або під наркозом, що подавався у ротову порожнину. У перші дні Повстання важкопоранених передавали у лікарню Карла і Марії. Санітарний пункт батальйону «Парасоля» було організовано у Будинку літніх людей, на розі вул. Житньої та Каролькової, із повним санітарним оснащенням. Там була можливість виконання перев’язок та легких операцій. Перед Повстанням в усіх солдатів «Парасолі» було визначено групу крові. Через те, що солдатів на Волі стало більше на одну третину, не можна було піклуватися про солдатів відповідно до встановлених раніше інструкцій. У районі Воля в батальйону було три автомобілі. Після того, як німці зайняли лікарню Карла і Марії, члени батальйону могли перевозити поранених у лікарню св. Яна Божого у Старому Місті.
          Санітарний пункт батальйону «Кулак» знаходився у Будинку літніх людей біля цвинтаря християн віри євангельської. Санітарний пункт батальйону «Зоська», що знаходився позаду фабрики Телефункена, на вул. Мірецького, був введений у дію 1 серпня. Комендантом був поручик доктор медицини Зіґмунт Куявський, псевдонім «Бром». Для потреб батальйону був утворений також пункт у Міському санітарному закладі на вул. Спокійній, 15.
          Ведучи 6 серпня боротьбу в районі Воля, повстанські загони залишилися без лікарняних та санітарних тилів. Відділення Керівництва диверсії почали переводити свої санітарні пункти у напрямку Старого Міста. 6 серпня польовий шпиталь батальйону «Мітла» одержав наказ про евакуацію. Спершу він відступив до Мальтійської лікарні, а пізніше – до лікарні св. Яна Божого. Найдовше на Волі утримався Головний перев’язувальний пункт батальйону «Зоська», що розміщався у школі св. Кінги на вул. Окоповій, яким керував поручик доктор медицини Зіґмунт Куявський, псевдонім «Бром». Евакуація останніх поранених з цього пункту відбулася 11 серпня, тоді коли з району Воля відступали останні солдати. Будинок обстрілювали з гармат, хвилями налітали німецькі літаки «Стукаси». Усіх поранених вдалося перевезти у лікарню св. Яна Божого.

          Санітарна служба загонів угрупування «Валигора» спиралася, перед усім, на санітарні патрулі та санітарні пункти. Кількість стаціонарних лікарень вважалася достатньою, тому не планували організовувати військово-польові шпиталі. Серед нечисельних шпиталів цього типу у районі Воля був польовий шпиталь, на вул. Гурчевській, призначений для солдатів «Валигори». Владислава Мартиновська організувала військово-польовий шпиталь на вул. Обозовіій, 85. Він знаходився у великому залі на другому поверсі будинку адміністративного управління Робітничого мікрорайону «Тор». Велику допомогу надали жителі мікрорайону – впродовж двох годин вдалося влаштувати палату на 50 ліжко-місць із повним оснащенням, а також облаштувати операційну залу. Працювати тут почало чотирьох лікарів та дві медсестри.
          Ближче Середмістя, на вул. Огородній, під повстанський шпиталь пристосували госпіталь, який покинули німці. Шпиталь працював до 6 серпня – у цей день поранені і персонал були евакуйовані у лікарню св. Яна Божого та Мальтійську лікарню.
          Санітарний пункт було також організовано у будинку парафіяльного священика на вул. Вольській, 140. 5 серпня німецький патруль вбив там настоятеля парафії, капелана АК варшавського округу, Мєчислава Кригера. Група санітарок врятувалася.
          Після 8 серпня, внаслідок німецького натиску, більшість пунктів, в тому числі пункт, що розміщався у Міському жіночому будинку, на вул. Лєшно, 96, було ліквідовано.
          10 серпня німці зайняли Міський санітарний заклад на вул. Спокійній, 15. Вони застрелили санітарку Владиславу Буковську, яка працювала там. У момент загибелі на ній було пальто медика і пов’язка представника Червоного Хреста.
          Нажаль, драма лікарень в районі Воля повторилася в інших районах Варшави.

Автор: Мацей Янашек-Сейдліц

Переклад: Ірина Кулеша

Copyright © 2016 SPPW1944. All rigths reserved.